Між страхом рішень і новою відповідальністю: Центральна Європа та Україна

Панельна дискусія «Центральна Європа як простір солідарності й добросусідства: що далі?», що відбулася в межах форуму Re:Open Zakarpattia, стала спробою подивитися на регіон не лише зсередини, а й ззовні — очима тих, хто формує політичну, аналітичну й інтелектуальну рамку Центральної Європи поза Україною.

У цьому тексті зібрані ключові тези, висловлені іноземними учасниками дискусії:

• Едвіном Бендиком — журналістом, публіцистом, очільником Фундації імені Стефана Баторія (Польща),

• Кларою Ліндстрем — аналітикинею Стокгольмського центру досліджень Східної Європи (SCEEUS),

• Чіллою Фединець — старшою науковою співробітницею Центру соціальних наук Університету ім. Лоранда Етвеша (Угорщина).

Модерував дискусію Андрій Любка, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії.

Така вибірка не є випадковою. Саме іноземна оптика дозволяє чіткіше побачити, як війна Росії проти України змінює уявлення про безпеку, солідарність і відповідальність у Центральній Європі; де виникають точки напруження між історичною пам’яттю, політичним прагматизмом і спільними цінностями; і чому регіон, попри очевидну взаємозалежність, досі не завжди здатен говорити одним голосом.

Виступи українських учасників цієї ж панельної дискусії подано в окремому тексті, аби не звести багатоголосу розмову до єдиного наративу й дати змогу читачеві порівняти — як Україна говорить про Центральну Європу і як Центральна Європа сьогодні говорить про Україну.

Цей текст узагальнює смислові акценти та аргументи, що прозвучали в розмові про майбутнє регіону в умовах війни, політичних розломів і переосмислення самої ідеї добросусідства.

Центральна Європа втратила репутацію монолітного простору демократії та солідарності. Популізм, енергетична залежність від Росії й політичний цинізм вийшли на поверхню не випадково й не раптово. Учасники дискусії сходяться в одному: майбутнє регіону безпосередньо залежить від результату російсько-української війни та здатності України зберегти державну суб’єктність.

Північ як дзеркало слабкостей Центральної Європи

Однією з найчіткіших ліній дискусії стала різниця між підходами країн Північної Європи та Центральної Європи до підтримки України. Аналітикиня Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Клара Ліндстрем запропонувала пояснення, яке виходить за межі традиційного аргументу «історичного досвіду» чи «усвідомлення загроз».

На її думку, активна підтримка України з боку скандинавських і балтійських країн значною мірою пов’язана зі станом їхніх внутрішніх суспільств. Там, де соціальна тканина збережена, економіки демонструють стабільність, а довіра до інституцій залишається високою, політичні еліти мають простір для відповідальних і складних рішень. Натомість у багатьох країнах Центральної Європи економічні потрясіння, відчуття втрати перспектив і страх перед майбутнім підживлюють ізоляціонізм, обережність і бажання уникати політичних ризиків.

У цьому контексті підтримка України часто сприймається не як інвестиція в безпеку, а як додатковий тягар — що, зрештою, відкриває простір для популістських і проросійських наративів.

Україна не споживач, а провайдер безпеки

Важливою тезою, що прозвучала з боку предстаниці північних країн, стало переосмислення ролі України в європейській архітектурі безпеки. На думку Клари Ліндстрем, Україна вже давно перестала бути «споживачем безпекових послуг» і фактично є їхнім провайдером.

«Коли ми говоримо про питання безпеки, один із ключових елементів полягає в тому, що Україна — це не споживач безпекових послуг для Європи, а навпаки, провайдер таких послуг. І всі ці ініціативи, які, начебто, здійснюються на користь України, насправді реалізуються в наших національних інтересах.

Тому з погляду скандинавських країн вступ України до ЄС — це один із таких безпекових заходів, спосіб надати Україні можливість забезпечувати ці безпекові послуги для Європи».

Саме тому вступ України до ЄС у скандинавській логіці розглядається не як жест солідарності, а як інструмент зміцнення спільної безпеки. Інтеграція України в європейські ринки, оборонні ініціативи та політичні механізми — це спосіб зробити Європу стійкішою в умовах скорочення американської залученості.

Звідси і готовність Півночі мислити не лише в межах традиційних інституцій, а й у форматах гібридних альянсів, північно-балтійської співпраці з Україною та нових регіональних конфігурацій, де Україна є не об’єктом, а співтворцем.

«Я думаю, з’являтимуться нові шляхи: гібридні альянси, північно-балтійський формат співпраці з Україною. І якщо США виходять із цього процесу, то ми будемо робити все самі — разом з Україною».

Польща: потенціал без лідерства

Польський кейс у дискусії став прикладом втраченої можливості. 

На доволі різкі сентенції й запитання модератора розмови Андрія Любки, який звернув увагу на те, що, попри значний інтелектуальний ресурс, потужний громадянський рух наприкінці соціалістичної епохи та серйозний економічний прорив за останні десятиліття, Польща так і не стала політичним лідером Центральної Європи, що здатний об’єднувати регіон і задавати тон регіональній політиці.

«Але не стала лідером політичним. Польща не змогла стати центром Центральної Європи, який об’єднує навколо себе інші країни й задає тон регіональній політиці.

Ми побачили, що після повномасштабного вторгнення, зокрема цього року, коли Польща головувала в ЄС, не відбулося жодних серйозних зрушень у переговорному процесі з Україною. Через внутрішню роздробленість, постійні внутрішньополітичні конфлікти, відкладання важливих рішень від виборів до виборів політична сцена радикалізується і стає вразливою для популістів.

І що нині, особливо у цій політичній ситуації, яка, на думку багатьох експертів, погіршується, Польща може дати Центральній Європі й регіональній солідарності?».

Журналіст і очільник Фундації імені Стефана Баторія Едвін Бендик відповів: Польща мала всі передумови для того, щоб стати політичним центром Центральної Європи — історичний досвід, потужний громадянський рух, успішну економічну трансформацію.

Проте регіональне лідерство так і не було перетворене на привабливий політичний проєкт.

«Політичні сили в Польщі, які зацікавлені в регіональному лідерстві, не можуть перетворити це прагнення на привабливий для партнерів політичний проєкт. А ті сили, які могли б це зробити, не зацікавлені, бо не вважають таке лідерство стратегічно важливим».

Праві сили в Польщі прагнули лідерства як інструменту протистояння Німеччині та Франції, але внутрішня ерозія демократії зробила цю ідею токсичною для сусідів. Ліберальні ж еліти, які прийшли до влади у 2023 році, зосереджені на безпеці та розвитку, але не розглядають регіональне лідерство як стратегічний пріоритет.

У результаті Польща залишається економічним лідером без політичної сили тяжіння: країною, яка більше покладається на ЄС і НАТО, ніж на регіональну солідарність.

«Незважаючи на те, хто є президентом США, ми — союзники США, і, звісно,  є ще ширша картина  — НАТО як альянс, ефективність якого ми перевірили після дронових атак в вересні. Що ж регіональні партнери додають до цього процесу? Практично нічого».

«Ті, хто хоче бачити Польщу супердержавою, не можуть цього досягнути, а ті, хто можуть це досягнути, не бачать себе такими. І це дуже суголосно тому, про що говорила попередня спікерка. Необхідно дивитися на ефективність відносин: основні інтереси Польщі лежать у сфері економіки і у сфері безпеки».

Стереотипи, міграція і межі солідарності

Окремим блоком дискусії стала зміна ставлення польського суспільства до українців. За словами Едвіна Бендика, соціальна втома, міграційні виклики та дезінформація призводять до перенесення побутових страхів на політичне ставлення до України як держави.

Водночас він наголосив на важливій відмінності: на локальному рівні: у громадах, на робочих місцях, у щоденній взаємодії, — образ українців значно позитивніший, ніж у загальнонаціональних опитуваннях. Це свідчить, що проблема не є фатальною, але потребує постійної роботи з аргументами, не лише моральними, а й економічними та безпековими.

«Ми маємо надавати політичним елітам певні аргументи, щодо процесу інтеграції України в ЄС. Йдеться не лише про фінансову частину. Наприклад, існує думка, що  це не прибутково й не вигідно для Польщі.

Тобто Україну бачать як державу, яка потребує допомоги, але ніхто не розуміє, що ми можемо отримати натомість. І, звісно, ми маємо говорити, що для нас це вигідно з погляду економічного розвитку. Тобто Україні краще бути в Європі.

Звісно, є питання конкуренції, але також відкриється і багато можливостей для співпраці. Те ж саме відбувалося між Польщею і Німеччиною 20 років тому, і ми вважаємо, що ті самі процеси можуть відбутися між Польщею і Україною». 

Угорщина: популізм, пропаганда і незавершений кінець СРСР

Найгострішою частиною розмови стала угорська перспектива, представлена дослідницею Чіллою Фединець. Її аналіз вийшов за межі двосторонніх відносин і торкнувся фундаментального питання: розпад Радянського Союзу, за її словами, так і не був завершений.

«Війна проти України вказує на те, що без війни цей СРСР не закінчиться. Це боротьба не просто за виживання України, а за те, чи закінчиться ця радянська імперія».

Заморожені конфлікти, війни на пострадянському просторі й повномасштабна агресія проти України свідчать, що ця імперська спадщина не зникла — і саме Україна сьогодні є ключовим фронтом її остаточного завершення.

«Єдиний вихід — підтримувати Україну всіма силами, бо ця війна не лише про Україну, а про завершення радянської імперії».

Угорський уряд, на думку Фединець, використовує антагоністичну зовнішню політику як інструмент внутрішньої мобілізації на тлі глибоких економічних проблем. Антиукраїнська медійна кампанія, демонстративні контакти з глобальними автократами та гра «проти союзників» дозволяють створювати ілюзію міжнародної ваги, але фактично ізолюють країну.

«Коли економічні проблеми стають очевидними для більшості суспільства, влада змушена замінювати реальність зовнішньополітичним спектаклем».

«Малі держави намагаються бути видимими у світі, коли йдуть проти своїх союзників, але це не робить їх сильнішими».

Водночас вона наголосила: угорсько-українські відносини не є чорно-білими. Поряд із гучною риторикою існують непублічні практики співпраці, які свідчать про складнішу реальність, ніж офіційний дискурс.

«Я дуже сподіваюся, що в середній перспективі взагалі не буде такого поняття, як Центральна Європа, тому що ми з Україною будемо разом з Європою, і тоді це означення втратить сенс».

Безпека — так, але цього недостатньо

Повертаючись до питання євроінтеграції України, Клара Ліндстрем застерегла від надмірної віри лише в безпековий аргумент. Він ефективний у Північній і Балтійській Європі, але в багатьох країнах ЄС вступ України сприймається крізь призму перерозподілу ресурсів і фондів.

«Оборонний чи безпековий аргумент не працює однаково в усіх країнах Європи, і нам потрібні додаткові аргументи, зокрема соціально-економічні».

Тому, окрім ролі форпосту безпеки, Україні необхідно системно доводити, що її членство в ЄС є економічною можливістю — для окремих країн і для Союзу загалом. Приклади Австрії, Словаччини та інших держав демонструють, що розширення може створювати нові центри зростання, а не лише конкуренцію.

Центральна Європа між страхом і шансом

Узагальнюючи позиції іноземних учасників, дискусія окреслила ключовий парадокс Центральної Європи: регіон, який мав би бути простором солідарності та історичної чутливості до імперських загроз, дедалі частіше стає полем страхів, популізму й короткострокових політичних розрахунків.

Україна в цій конфігурації постає не лише як тест на цінності, а й як можливість перезапустити регіональну логіку, вивести добросусідство за межі економічного прагматизму і повернути його до простору відповідальності, довіри та спільної безпеки.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
Фото: Сергій Денисенко, Наталія Радченко, Едуард Крижанівський

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».