Між Центром і Європою

Я знаю точний час, коли Путін ухвалив рішення про повномасштабне вторгнення в Україну. Це трапилося 1 жовтня 2021 року; того дня в Харкові відбулася прем’єра опери «Вишиваний. Король України». Я був на тій події, тому добре пам’ятаю деталі.

За сумою факторів це був різновид культурного шоку – і для Харкова, і для всієї України, що в особах багатьох діячів та діячок культури з’їхалася на ту прем’єру. У повітрі витало передчуття якоїсь непересічної, почасти навіть грандіозної події, але ще ніхто не міг точно її ословити. Слова крутилися на кінчику язика, ніжно, мов бульбашками з шампанського на фуршеті після прем’єри, пощипували його, але ніяк не могли кристалізуватися й набрати остаточного кшталту. Як ми дізнаємося вже невдовзі, ці слова були про кінець епохи і велику війну; за стінами магічного замку, де вишукане товариство зібралося на святковий бал, розгорталася увертюра страхітливої бурі. 

Що такого непересічного було в тій події? Передусім постать її головного героя – нащадка австрійського престолу Вільгельма фон Габсбурґа, який в українську історію ввійшов під іменем Василя Вишиваного. Ця особа вже доволі знана в Україні, хоч це й стосується переважно освічених кіл суспільства. Втім, популярність і знаність цього колись претендента на український престол – у силу очевидних історичних причин – значною мірою географічно лімітована. 

Іншими словами кажучи, якби оперу про Вишиваного поставили у Львові, то це здивувало б значно меншу кількість людей. Але вже навіть у Києві це б спровокувало здивований вигин брови і кілька уточнюючих запитань (попри факт, що Вишиваний пов’язаний з Києвом: саме тут, у Лук’янівській в’язниці, після виснажливого знущання совєтськими спецслужбами обірвалося життя архикнязя).

Але опера про Вишиваного в Харкові – це щось цілком іншопланетне. Про нащадка австро-угорського престолу, про українця з вибору, який воював за УНР, про публічного ґея – в Харкові – це шок!

Як шоком була і модерністська, складна музика до опери, створена сучасною українською композиторкою Аллою Загайкевич; постановником виступив чи не найкращий український режисер Ростислав Держипільський,  а лібрето написав Сергій Жадан. Уявіть собі цю сміливу, навіть викличну оперу в некрасивій совєтській будівлі державного театру. Було враження, що якісь великі й невидимі підземні тектонічні плити стикаються і скрегочуть, б’ються одна об одну і намагаються допасуватися, творячи нову форму, новий фундамент. Либонь, саме так сприймалося модерністське мистецтво в атмосфері міщанського Відня (і чи розумів тоді хтось, що зіткнення цих двох реальностей провадить до Першої світової війни?)

Додайте до цього ще один важливий аспект – гроші. Профінансував постановку харківський бізнесмен зі списку Forbes Всеволод Кожем’яко, а його дружина Олександра Саєнко виступила двигуном усього проєкту. Незайвим буде зауважити, що після початку повномасштабного вторгнення саме Всеволод став найбагатшим українцем, що долучився до Сил Оборони, а в підсумку створив і очолив цілу бойову бригаду «Хартія» (за однією з версій, розшифровується як Харків + арт + і я = Хартія). 

Важливо додати, що на 2022 рік планували гастролі цієї постановки закордоном – уже тоді було розуміння, що на сході нашу незалежність виборюють в окопах, а на заході повертати свою суб’єктність як нації треба через університетські аудиторії і театральні ложі. 

Тепер, володіючи всією інформацією, погляньмо на цю непересічну подію панорамно. Отож, гучна культурна подія, присвячена постаті доволі неординарної історичної особи – чистий Габсбурґ, затятий українець і ґей – у Харкові, місті під російським кордоном, мегаполісі, який сто років тому більшовики зробили «першою столицею» окупованої частини України. Харкові, який всі тридцять років української незалежності голосував переважно за проросійські партії. Місті, яке було осквернене підписанням так званих «Харківських угод» між Януковичем і Медведєвим, що відкривало шлях для повзучої окупації України зсередини.

Постановка стала можливою завдяки приватному фінансуванню, але відбулася в державному театрі, тобто стала прикладом державно-приватного партнерства.

Тобто на тридцятий рік незалежності Україна нарешті окріпла настільки, щоб новий, чесний, неолігархічний український бізнес у партнерстві з державою міг фінансувати знакові культурні події, які вибиваються далеко поза шаблони й очікування. 

Нагадаю, що поставити оперу з нуля – це не те саме що створити, наприклад, вірш. Недарма опера вважалася імператорським мистецтвом: у ній задіяно стільки людей і процесів, стільки зусиль і талантів, стільки ресурсів та інституційної спроможності, що це було під силу лише стабільним і заможним конструкціям. 

Уявляю цю картинку – чомусь саме у вигляді коміксу – в Кремлі: Путіну на стіл кладуть велику афішу опери «Вишиваний» у Харкові. Він злоститься, червона жилка пульсує на скроні, зуби скреготять від безсилля – ну як же так, ми ж його вбили, «замочілі в сортірє» тюрми, а він повертається, та ще й у Харків! Цю державу треба знищити, бо її найворожіші віяння вже підібралися під сам російський кордон, скоро вони поглинуть, затоплять і нас!

Ясна річ, було не так, це лише метафора й художня уява. Але в ній є раціональне зерно: подія такого масштабу, такої якості й експресивної сили, не була, вочевидь, причиною для інвазії. Та символічно засвідчила те, як змінилася Україна за тридцять років, як стала сильнішою, заможнішою, розвинутішою, сучаснішою, який довгий шлях вона пройшла, перш ніж європейська ідея запанувала на всій території. 

До речі, про шлях. Мій поїзд їхав з Ужгорода в Харків понад добу – 26 годин я провів у спальному вагоні, споглядаючи у вікно, читаючи грубу книжку і час від часу поринаючи в сон. Це одна з найдовших прямих ліній залізничного сполучення в країні, вона сполучає крайній захід і північний схід нашої країни. У лютому й березні 2022 року десятки тисяч харків’ян скористалися нею, щоб утекти з міста під обстрілами на безпечніші території. 26 годин поїздом – це добра ілюстрація для того, щоб показати наскільки великою є Україна, а стареча повільність залізниці точно відображає рух ідей та швидкість реформ в незалежній державі. 

“Граница, Белгород, Россия! Выезд уже!”, – саме такий голосний крик зустрів мене на площі перед вокзалом у Харкові 1 жовтня 2021 року. 

Приємно було бачити, що до крикуна не вишикувалася черга зі щойно прибулих, але ще дивовижніше було усвідомлювати, що цього раннього ранку я приїхав у прикордонний з Росією регіон для того, щоб зануритися тут у центральноєвропейський контекст. Адже тієї п’ятниці у Харкові відбулася прем’єра опери “Вишиваний. Король України”. Сама назва підкреслювала діалог двох контекстів – з одного боку маємо слово “Вишиваний” як символ традиційних українських реалій, а з іншого – “Король України” як символ нашої європейської мрії, сну про роялістичний європейський сценарій серед перипетій української історії.

Таким чином Харків уже з порога зустрічав сповіщеннями про близький кордон з Росією, закликав і запрошував скористатися унікальною можливістю з’їздити до Бєлгорода, звідки вже за кілька місяців на Харків полетять ракети й снаряди. Але бажаючих застрибнути в цю «маршрутку» було мало, оскільки економічні й торгівельні зв’язки давно ослабли, а технологічна відсталість Росії не давала надій на якісь оптимістичні прогнози в майбутньому. 

Щось старе відмерло, а щось нове народжувалося тоді в Харкові, на сході України загалом.

Цим новим було народження Центральної Європи, практика центральноєвропейськості на багатьох рівнях – побутового повсякденного життя з його прив’язками до логістичних ліній постачання європейських товарів та якості, поява нового громадянського відчуття власної гідності та належних громадянинові прав у демократичній державі, особливе відчуття геополітичної солідарності з ідеєю, що для власної безпеки треба обачливо ставитися до великих і потужних гравців (імперій). 

Можна констатувати, що на тридцятий рік незалежності на сході України і сході Європи  народилася нова Центральна Європа – саме в той момент, коли вона сонно конала на своїх історичних теренах на східному фланзі Євросоюзу. Це були не дві різні, не антогоністичні ідеї, що заперечують одна одну; річ у тім, що за довгими й виснажливими дискусіями про Центральну Європу ми порочили її основну здатність – мобільність, рухливість, у доброму сенсі – заразність. Поки ми вважали, що ідея Центральної Європи навіки спочила в бозі, вона весь цей час повільно, мов старенький поїзд, рухалася на схід. 

Нашою основною помилкою була географічна константа, ми вважали, що Центральна Європа – умовні території колишньої Австро-Угорщини, де під витончені такти віденського вальсу «малі народи» бояться всіх навколо себе і плекають якусь особливу поетичну меланхолію. У них, попри складну історію і взаємні спалахи ненависті, багато спільного в культурі, кулінарії та, за висловом одного письменника, вигляді залізничних вокзалів. Менталітет, політичні традиції та системні проблеми на шляху вестернізації також були у цих «малих» народів Серединної Європи подібними. Одне слово, закритий на ключ концепт, що спрощено нанесений на географічну карту у вигляді імпотентної Вишеградської четвірки. 

Помилка багаторічних дискусій полягала якраз у тому, що концепт закривали на ключ, забуваючи, що ідея не має кордонів і може вільно рухатися, заражаючи все нових і нових адептів. Так було, наприклад, зі Словенією чи тим паче з Хорватією, які прагнули вирватися з несимпатичного балканського кліше і проголошували свою центральноєвропейськість. Так ця ідея стала рятівною для Румунії, що втікала зі сходу у більш престижний і європейський клуб. 

Так ця ідея прийшла в Україну. Спочатку на географічно й історично обмежену територію колишніх регіонів Австро-Угорщини, що закінчувалися на річці Збруч. Але згодом вона заполонила чимало інших умів і сердець, поширившись під час Помаранчевої революції на Київ та центр України, згодом докотившись і до східних кордонів. Ясна річ, чимало з адептів цієї ідеї ніколи б не сказали, що вони прихильники Центральної Європи, бо в ідеї важлива не назва, а суть. Тож у чому суть ідеї Центральної Європи та як вона по-новому відродилася з часу хижого російського вторгнення?

Сила цієї ідеї проявляється тоді, коли вона спрямована не у минуле, а в майбутнє. Справді, коли ми аналізуємо минуле і підбираємо з нього доречні для оборони наших тез факти, Центральна Європа здається яловою, неактуальною, сонною й мертвою. Ну бо як сьогодні пояснювати актуальність австро-угорської спадщини? Більшість країн з-під Габсбурзької корони сьогодні є членами Євросоюзу, найуспішнішого об’єднавчого конструкта на континенті за всю історію. Рівень демократії, дотримання прав людини, достатку й економічного розвитку в ЄС вищий за «золоту» добу бабці Австрії і її найлюдянішого цісаря. Держави Центральної Європи нині входять у такі політичні, безпекові й економічні союзи, що дозволяють їм розслабитися і не надто перейматися проблемами світу навколо. Тим паче, що своїх травм удосталь, а це дозволяє до всіх оточуючих ставитися з претензіями, показним невдоволенням та вимогами. 

Ситуація кардинально змінюється, коли ми починаємо міркувати не про минуле, а про майбутнє. Саме вектор у майбутнє додає ідеї Центральної Європи живильного, віталістичного сенсу і сили. 

Так було перед Першою світовою, коли ця ідея сполохано народжувалася й набирала форм мрії про певну конфедерацію «малих народів», які спільно могли б протистояти тиску великих гегемонів і окупантів. Перед Другою світовою війною Центральна Європа була смугою між потужним німецьким Райхом та російським Союзом і саме спільність віковічної загрози кшталтувала політичні проєкти в головах її найвидатніших діячів, спонукала до гідних і пагубних виборів. 

Після Другої світової Центральна Європа мутувала у гібрид Варшавського договору, і саме націленість у майбутнє дала змогу центральноєвропейським інтелектуалам мріяти, а відтак і будувати вільну Центральну Європу після падіння Берлінського муру і розпаду Совєтського Союзу. Мавр зробив свою справу – мавр може піти: після 1991 ідея Центральної Європи фактично втілилася наяву й поволі втрачала свою актуальність. 

Під час Третьої світової війни ідея Центральної Європи стала живильною для України, перетворилася на її екзистенційний інтерес і чіткий вектор у майбутнє. Чим ця ідея така спокуслива, що змогла заполонити уми й мрії багатьох мільйонів українців, як перед тим – чехів, угорців, словаків, поляків та решти центрально-східно-південно-північно європейців? 

Передусім ця ідея – про рівність. Менталітети народів Центральної Європи сформовані на багатьох травмах, національних трагедіях і поразках. Протягом кількох останніх століть цей болісний досвід був пов’язаний із більшими й потужнішими сусідами, що мали імперські й колонізаторські амбіції. Часом ці потуги воювали між собою, і полем битви ставали землі Центральної Європи. Інколи ці потуги між собою домовлялися – але переважно коштом і за спиною народів Центральної Європи. 

Так біля осердя центральноєвропейської ідеї зародився ідеал рівності. Сам хід історії створив умови, щоб усі колонізовані народи Центральної Європи після багатьох принижень та виснажливих меандрів національного відродження мріяли про таку реальність, де будуть рівними серед рівних, де більше ніхто нікого не буде змушувати і повчати, наказувати і ухвалювати рішення замість вас самих. 

Двигуном центральноєвропейської ідеї був і залишається страх, смертельна загроза зникнути з карти світу через поглинання сусідніми імперськими потугами.

Цей страх, приспаний добробутом спільного європейського проєкту і заколисаний натівською оборонною парасолькою, знову відродився після початку гібридної, а згодом і повномасштабної агресії Росії проти незалежної України. 

Геноцидальний характер цієї війни актуалізував найжаскіші страхи європейців, які наївно вважали, що після кривавих уроків Другої світової війни масові злочини і винищення людей уже навіки позаду. Відсутність справедливого трибуналу за злочини комуністичних режимів відродили непокаране зло, що в 2022 році зняло всі маски й набуло найхимерніших форм. 

Двигун страху відкриває перед центральноєвропейською ідеєю головну потребу – солідарності. Усвідомлення, що самотужки не вийде протистояти супроти сильнішого й численнішого ворога, змушує центральноєвропейців об’єднуватися, шукати формати співпраці, солідаризуватися. Коли вони цього не роблять – програють і зникають. Втім, щойно страх поступається апатії під час безпечніших періодів історії – центральноєвропейська ідея блискавично атрофується, маргіналізується, з націленого в майбутнє чіткого плану дій перетворюється в метафору зі світу мистецтва, стає посміховиськом про відірваних від життя інтелектуалів. 

Отож, ми визначили чим є центральноєвропейська ідея – націленою в майбутнє мрією народів про рівність, що можлива тільки завдяки спільній солідарності і завжди актуалізується в часі загроз (а він тут безперервно, просто люди встигають про це забути). Залишається основне питання – то де ж ця ефемерна й ідеальна Центральна Європа розташована, які країни й народи до неї входять, а кому в цей клуб зась? 

На мій погляд, відповідь на це питання полягає не в географії. Слово «Центр» весь час провокувало нас брати в руки циркуль і лінійку, схилятися над мапою, але насправді йдеться про центр ідеї, про її ядро. Ядро європейської ідеї якраз і полягає в рівності і солідарності, у спробах гармонізувати потуги на континенті, щоб зробити життя всіх безпечнішим. Стабільна безпека відкриває основу для сталого розвитку й добробуту, а відтак і для зміцнення демократії, поваги до меншин та слабших, рівних можливостей для кожного. 

Ми надто багато зусиль вклали в те, щоб відшукати Центр, а насправді треба було шукати Європу. Центральна Європа – це та точка в географії, де сьогодні борються за європейські ідеали і цінності. Ось так Київ у грудні 2013 року став столицею Європи – бо вперше в історії вивісив на барикади прапори Європейського Союзу. На це ні в кого не треба було питати дозволу, бо ідея не належить нікому, вона спільна, кожен може взяти її собі на озброєння – передусім в інтелектуальному, але часом і в первісному, мілітарному значенні цього слова. 

Ідеали рівності та солідарності перед лицем смертельної загрози – це не унікальний винахід Центральної Європи, не її іманентна особливість. Це загальноєвропейські ідеї, що примандрували сюди із Заходу Європи і в певний історичний момент набули виняткової актуальності саме тут, у Європі Центральній, на територіях, які почали називати так, щоб понятійно відмежуватися від Східної. Тепер ми є свідками й учасниками процесу, коли ці ідеали мігрували далі на схід, аж на поля битв в російсько-українській війні. (Міграція цієї ідеї – окремий захоплюючий процес; можна було б ризикнути тезою, що в Європі завжди є певна константна кількість центральноєвропейської ідеї, але вона динамічна, весь час рухається: коли вона слабне у Франції й Німеччині – посилюється в Чехії й Угорщині, коли її стає багато в Україні, то автоматично меншає в Польщі чи Словаччині). 

Та годі з метафорами.

Для мене Центральною Європою є простір, де борються й відстоюють цінності, що найближчі до центру загальноєвропейської ідеї, ідеї Європи.

Мова про рівність, солідарність, основоположні права людини, вироблення механізму стримувань і противаг для всіх – великих і менших, сильних і слабших. На континенті, де на один квадратний кілометр така висока концентрація різних інтересів і сил, колись мала з’явитися ідея про те, як жити спільно, не зазіхаючи на право на життя сусіда, і тим самим убезпечуючи себе. Ось це і є центральна ідея Європи, центральноєвропейська ідея. 

І як би сміливо тепер, у час великої війни, це не звучало, але ця ідея буде й далі рухатися на схід. Поширюватися, мов зараза, на тих людей, кого ми нині хочемо забути чи ненавидимо, кому емоційно відмовляємо в праві бути європейцями. Ідея рухається й розвивається за своїми власними законами, у своєму особливому й нам непідвладному темпі. 

Але фактом залишається те, що вона нестримно рухається, пре, знаходить шпаринки й лазівки, проникає все далі і далі на схід. Нині її зупиняють і хочуть задушити російські танки і бомби, але вона здолає і їх, як долала все на своєму шляху. 

Дуже хочеться дожити до часу, коли українці зможуть спостерігати за тим, як центральноєвропейська ідея нуртує і б’ється за своє існування східніше території нашої країни. Щоб ми перебували не в епіцентрі цієї боротьби, а в глядацькій ложі – співпереживали, підтримували, захоплювалися, але не проєктували трагедію, що розгортається на сцені, на своє життя. 

Так, як робив я в Харкові 1 жовтня 2021 року на прем’єрі опери про трагічне життя Василя Вишиваного. Навіть не здогадуючись тоді, що всього за п’ять місяців імперія захоче вбити мільйони українців так само як убила австрійського архикнязя; не підозрюючи, що в пускові установки вже вводяться координати для майбутніх ракетних ударів. Що 24 лютого 2022 року розпочнеться велика війна, що цілком може перерости у Третю світову – якщо вся Європа не зрозуміє, що ця битва зовсім не за схід, і навіть не за центр, а за саму Європу. 

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media
Фото: Наталія Радченко

Запрошуємо прочитати також інші колонки автора для нашого видання.

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».