Кшиштоф Чижевський: Українська перемога — новий урок для світу

Кшиштоф Чижевський — практик ідей, письменник, філософ, культурний аніматор, театральний режисер і редактор. Співзасновник і президент фундації «Пограниччя», якій цього року виповнюється 35 років, і директор Центру «Пограниччя мистецтв, культур і народів» у Сейнах (Польща). Разом зі своєю командою в Красногруді, на польсько-литовському кордоні, він відновив будинок, що колись належав родині Чеслава Мілоша, і заснував там Міжнародний центр діалогу. Кілька книжок Кшиштофа перекладено українською. Сам він переклав польською десятки книжок українських авторів. 

Говоримо про те, які уроки можемо взяти із досвіду роботи з громадами на перетині культур, а також про українсько-польські відносини та спільне майбутнє.

— Я завжди рада вас бачити, але особливо — в Ужгороді. Ви приїхали до Закарпаття — регіону, де перетинаються кілька кордонів, мов, ідентичностей і пам’ятей. Ви провели кілька днів у Виноградові з проєктом «Малі центри світу». Що ви відчуваєте, опиняючись у такому місці? Чи відчуваєте зв’язок із цим простором?

— Так, звісно. Я почуваюся тут як удома — як на своєму пограниччі. Я — людина пограниччя, людина, яка присвятила своє життя будівництву мостів між різними культурами і важкими сусідами. Тут, у Закарпатті, в Ужгороді, у Виноградові та в багатьох інших місцях — я відчуваю ту саму спадщину, те саме багатство, той самий потенціал для того, щоб робити шалені нові речі для майбутнього. І ту саму темну тінь — бо є трагедії минулого, які ще потребують відкритості й уваги.

Але бути тут — це для мене ще й бути в Україні. І це інший вимір. Я думаю, ніхто з нас не очікував, що на початку XXI століття ми переживемо таку страшну війну. Тому це ще один шанс для мене — бути тут і бути з вами.

Коли я отримую запрошення звідси, я відкидаю всі інші — бо їхати в Україну є пріоритетом для мене і для моєї команди в Пограниччі. Бути тут, бути з вами будь-яким способом, яким ми можемо допомогти і робити щось разом.

— Ви побудували свою роботу і роботу «Пограниччя» навколо Сейн — невеликого містечка на польсько-литовському кордоні. Як мале місце може стати центром великих ідей? Що провінція дає такого, чого не може дати столиця?

— Воно було багатим ще до того, як ми туди приїхали, — але не відкритим. І я думаю, так буває з багатьма такими місцями. Коли ти вирушаєш на пограниччя, починаєш там жити і починаєш копати — знаходиш скарби. Дуже часто заборонені, забуті, відкинуті. Іноді тому, що люди пішли, вирушили у великий світ або були вигнані історією, трагічними подіями. Але також тому, що вони не вписуються в мейнстрим наших нових держав.

Для мене є різниця між «бути провінційним» — це одне — і «бути в провінції» — це інше. Провінційних людей я зустрічав і у великих містах, у великих центрах. Варшава, наприклад, завжди була для мене дуже провінційною спільнотою. Чому? Бо їм потрібна провінція, щоб почуватися великими. Ти бачиш людей у великому центрі, які дивляться навколо й кажуть: «О, ось це провінція». Тобі потрібен хтось менший, щоб почуватися кращим й більшим.

Читай також 👇
Євген Глібовицький. Залишитися не з інерції, а з вибору та бути на фронтирі: як Чернівцям скористатися своїм вікном можливостей

А провінція — навпаки. Це відкритий простір для піонерів, для нових відкриттів, для шалених речей, далеких від стандарту й статус-кво. Ми б ніколи не змогли збудувати Центр «Пограниччя» у Варшаві чи в іншому великому місті. Провінція дає можливість робити щось справді творче й оригінальне.

Ми приїхали туди як «зелені новачки», не знаючи нічого про пограниччя — і багато вчилися, слухали людей, встановлювали з ними діалог від самого початку. Ми — художники, педагоги, люди театру, поети, музиканти. Наша роль — трансформувати голос місця і спільноти в художню форму, у щось, що буде значущим для досвіду.

Іноді люди думають, що коли їдеш працювати в провінцію, треба знизити планку як художника чи інтелектуала. Добре, можна поїхати в мале місто, але ж доведеться поступитися художнім рівнем. Чому? Чому так має бути? Я думаю, це проблема нашої демократії. Якщо ми починаємо так думати — значить, ми не довіряємо людям. І тоді у нас проблема з демократією.

Одна з наших інтуїцій у 1989 році, у той момент трансформації, була: якщо хочеш будувати демократію в країні — треба її децентралізувати. Децентралізація була для нас ім’ям демократії. За комуністичних часів наша країна була дуже централізованою. І саме так ми опинилися в Сейнах. 

— Ви описуєте себе та своїх колег як практиків ідей — не просто теоретиків. Що це означає для вас? І коли теорія стає дією? Як ви дізнаєтесь, що настав правильний момент?

— Почну з вашого останнього питання. Момент, імпульс часу — це справді був момент 1989 року, коли ми почали думати про те, щоб робити нові речі. Моїм тлом і тлом моїх друзів був альтернативний авангардний театр, здебільшого в Польщі. Я також брав участь у підпільному опозиційному русі — у 80-х ми видавали дисидентську газету в Познані, підпільно.

Усе було підпіллям, на маргінесах суспільного життя. Серед нас жило прагнення вийти на поверхню зі своїми ідеями, мріями й амбіціями — і почати робити це разом з людьми.

Мій попередній досвід був із контркультурою — тим часом кінця 60-х, 70-х. Наші альтернативні авангардні театри були певним чином продовженням контркультури на Заході. Але важливий урок з того часу — для мене й моїх друзів — полягав у тому, що бажання створити щось нове означало тоді: тікати від людей. Вирушати в комуну, кудись далеко, у ліс, у пустелю, в Каліфорнію, і будувати власний рай. Комуну, де буде свобода — вільна любов, вільне вираження, вільне слово.

І це закінчується дуже погано. Малими режимами, маленькими державами під владою гуру, дуже часто з насильством. Початок прекрасний, але кінець — протилежний мріям.

Тому мій урок: треба змінити напрямок. Не тікати від людей — а йти до них. Робити це серед людей. Перевіряти ідеї в реальному житті, а не в штучному раю десь там зовні.

Коли ми приїхали в Сейни, ми заснували центр при органі місцевого самоврядування, за підтримки регіонального уряду. І наші друзі казали: «Що ви робите? Ви втрачаєте незалежність. Ви ніколи не будете незалежними під місцевою владою». Але це якраз те, чого ми хотіли. Інтуїція була така: йти до людей, до спільноти — не означає бути незалежним. Можливо — взаємозалежним. 

Раніше, пам’ятаєте, у 80-х був лозунг руху «Солідарність»: nie ma wolności bez solidarności — немає свободи без солідарності. Нам потрібна була солідарність, щоб здобути свободу. І це наша проблема донині. Нашу культурну роботу в тому малому містечку можна бачити як спробу зосередитися більше на солідарності, ніж на свободі. Бо як художник ти дбаєш про свободу самовираження — але, може, ти можеш бути художником спільноти. І тоді ти більше дбаєш про солідарність з людьми, ніж про власне вираження. Думаєш про те, як витягти вільне вираження з інших людей.

— Ваша робота в «Пограниччі» побудована насамперед на діалозі між людьми, культурами і пам’ятями. Сьогодні, коли Україна переживає повномасштабне вторгнення, яких уроків ми не засвоїли в цьому чи минулому столітті — у побудові діалогу між народами і культурами?

— Ми всі погано склали ці іспити — у XX і XXI столітті. Скрізь бачиш руйнування пограниччя, і причини різні.

Спочатку націоналізм був дуже пов’язаний з емансипацією — зі свободою для мови, для власної культури. Дуже позитивні речі. Але це мало свою ціну. Коли починаєш боротися за це, ти дедалі більше бачиш у сусідові ворога, когось іншого — і шукаєш будь-яку можливу відмінність, а не спільне. Потім прийшла комуністична ідеологія, яка теж була дуже проти традиції спільного проживання і створення спільних культурних полів. Усе, що було пов’язане з минулим, за комунізму було негативним. Ми просто будуємо новий світ і нічого не пам’ятаємо.

Я пам’ятаю, що коли ми заснували фундацію «Пограниччя», почалася війна в Югославії. Це був перший великий урок для нас — що це не щось із минулого, а дуже актуальне: запобігати таким речам сьогодні і в майбутньому.

Ще одне: ми в Польщі маємо щастя не бути так близько до вампіра на ім’я Росія. А з того іншого боку — прагнення відбудувати імперію будь-якою ціною.

Іноді відповідь — частина побудови мосту — не в тому, щоб говорити, а в тому, щоб бути відокремленим. Суворо відокремленим. Я пам’ятаю, коли почалася війна в Косово, як остання фаза Югославської війни. Я був проти того, щоб змушувати сербів і албанців жити разом. Я, як людина пограниччя, був за поділ і за незалежність Косово. Бо я відчував: не можна нав’язати людям співіснування. Спочатку треба бути відокремленими, самостійними. Це частина будівництва діалогу. А потім — зі своєї позиції, зі своєї суверенності — починати діалог.

Бо міст будується так: іноді ми уявляємо його як прекрасну арку між двома берегами ріки. Але насправді, коли будуєш міст, спочатку зводиш башту на одному березі, і те саме робиш на іншому. І лише після цього настає той магічний момент, коли з башти знаходиш шлях назустріч. Але без башти немає мосту. Без твердого берега, на якому можеш утвердитися, — немає мосту. Усі інші можливості — лише ілюзія, яка так само небезпечна, як ненависть або поділ.

І це може бути занадто рано. Час — надзвичайно важливий для будівництва мостів. Ми працюємо 35 років в одному місці — щоденна безперервна праця. І я думаю, що ми втратили цей вимір часу в сучасній культурі.

Культури навколо так багато — тисячі, мільйони фестивалів, величезні гроші. І ніякого впливу не видно. Дедалі більше стін, дедалі більше ненависті. Немає зв’язку між культурною роботою і реальним життям. І одна з причин — моя відповідь на це — полягає в тому, що ми маємо культуру фестивалів, культуру подій. Ми влаштовуємо велике свято, не думаючи про те, що буде завтра. А для мене культура — це саме «день після».

Звісно, нам потрібні свята. Але свято означає, що ти весь рік працюєш зі своєю спільнотою — обробляєш землю, займаєшся ремеслами, вихованням, багатьма речами. І результатом цього є свято. Різниця сьогодні в тому, що свято можна купити. Є гроші — запрошуєш артистів, і маєш фестиваль, і так зване свято. Але зв’язок між зусиллям і святкуванням розірваний. І це впливає на те, як ми живемо.

Тому наша відповідь — органічна праця, praca organiczna, яка в Україні звучить знайомо. Це те, що ми повинні повернути нашим спільнотам як головний фокус культурної роботи.

— Кшиштофе, ви — близький друг Тімоті Снайдера і Марсі Шор. Власне, через мою зустріч із ними на вашій школі в Сейнах стало можливим відвідування Ужгорода Тімоті Снайдером кілька місяців тому. Професор Снайдер проводив семінари про розуміння тоталітаризму в постмодерному світі і уроки центральноєвропейської філософії. Що, на вашу думку, центральноєвропейська філософія може запропонувати Україні сьогодні? І що Україна може запропонувати їй?

— Перш за все, я переконаний, що Україна є частиною Центральної Європи — для мене це очевидно, але не для всіх. Я пам’ятаю, як ми організовували щось під назвою Центральноєвропейський культурний форум у Сейнах, і одного разу з нами був тогочасний посол України в Польщі Дмитро Павличко. Ми використовували фразу «Центрально-Східна Європа». І Павличко завжди казав: «Не кажіть “Центрально-Східна Європа”. Кажіть “Центральна Європа” — ми, Україна, є її частиною». І він мав рацію. Якщо сьогодні ми можемо говорити про Центральну Європу як про актуальний регіон — то лише разом з Україною. Без України Центральна Європа нічого не означає.

Читай також 👇
Час оновити доктрину: Євген Глібовицький про важливість оновлення відносин між Україною та Європою

І є багато чого, що ми можемо запропонувати зі свого боку. Але я люблю слово «перемога», якого я навчився в Україні — не як слова лише, а як цілого смислу. І ви його практикуєте. Можна багато говорити про перемогу, але якщо не практикуєш — це нічого не означає.

Перемога — перемагати — могти більше, ніж можеш. Це новий урок для світу. Усе своє життя я стикався з ситуаціями, коли люди застрягали, бо влада казала: ми не можемо більше, це неможливо, треба йти на компроміс, треба здатися — так влаштований світ. У Югославії, наприклад, я ніколи не чув слова «перемога». Ніхто не почувався переможцем після всього, що там сталося. Все були гнилі компроміси, які нічого не вирішили. І досі багато країн колишньої Югославії застрягли в кризі, і відчуття, що війна близько, ніколи не зникає.

А тут — ви робите більше, ніж можете. З початку війни на Заході були сценарії: президент утече за кілька днів, все буде закінчено швидко. І раптом ми бачимо зовсім іншу позицію українського суспільства.

Ось чому я вважаю: слово «перемога» треба вивчити в оригіналі. Не перекладати — не як «victory», що є зовсім іншим словом. Victory — це одна подія, феєрверк, і все. Перемога — це процес, шлях до здобуття. Як «human rights» — ми не перекладаємо цього виразу. Так само має бути з перемогою.

Тім Снайдер — сам приклад людини, яка від початку робила своє дослідження в цій частині світу. Він використовував слова на кшталт «фашизм» роки тому — а на Заході йому казали: ви перебільшуєте, ми живемо в ліберальних демократіях. Але він казав: ні, це фашизм, це режим, це тиранія. Він мав цю антену — відчувати це набагато раніше за інших. Сьогодні багато хто з ним погоджується і використовує ці слова у всіх медіа. Але треба пам’ятати, що він говорив про це 15, 20 років тому. Це було передбачення з української перспективи. І тепер, завдяки цьому тлу, він може не лише розуміти, що відбувається на Заході, а й активно боротися з тим, що відбувається в Америці.

— Ужгород — місто, яке протягом одного століття було частиною п’яти різних держав. Ви організували тут дві міжнародні школи «Дилема», і вже два роки маєте програму у Виноградові. Що ви бачите тут як дослідник пограниччя?

— Давайте поговоримо про ідею малих центрів світу — бо з самого початку я відчував, що ви не лише розумієте її, а й знаєте. Моя книжка лише допомагає вам сформулювати те, що ви вже маєте зі свого досвіду і традиції.

Ця ідея надзвичайно актуальна сьогодні — як відповідь на великі сили, що правлять нашим світом: олігархію, нові режими, цензуру, домінування великого над малим. Ми живемо у світі, який вірить тільки в Голіафа. Якщо хочеш бути сильним, ефективним, мати вплив — ставай великим: за багатством, кількістю, масштабом. П’ятдесят людей на зустрічі? Не має значення. Жодного медійного інтересу. Якщо ми почнемо так думати — ми програємо. Головний інструмент цієї сили — зламати нашу довіру до малого. Якщо це станеться — ми належимо тій владі.

Єдина сила, яка може змінити світ, — це сила Давида. Сила малого.

Один із прикладів — те, що я переживаю тут, у Закарпатті, цими днями. Ми їхали до маленького села Новоселиця. І там є одна з найкрасивіших церков — дуже маленька, мабуть найменша в Закарпатті. Іноді, щоб захистити духовну силу, духовну енергію, — ти можеш зробити це лише в малому масштабі. Ти стаєш більш глибоким, більш інтимним, більш чесним перед власним сумлінням. Коли виходиш у велику сферу, великі числа, великі структури — щось відбувається з твоєю духовною силою. А вона нам потрібна. Потрібна для культури, для змін, щоб бути сильнішими.

І ще одне: перебуваючи тут, відкриваючи спадщину, людей — я розумію те, що знаю зі свого пограниччя: ми можемо робити тут найважливіші, найкрасивіші, найамбітніші й наймогутніші речі у світі. Не кудись їхати. Тут є все, що нам потрібно, щоб створювати разом. Ось що таке малий центр світу — ти не думаєш про те, щоб робити важливі речі десь інде. Ти знаходиш весь потенціал, усю енергію, геній людей — тут.

Але є й третій вимір малого центру світу: він — про весь світ. Небезпека малого — спокуса сказати: «Ми маємо свій маленький рай тут і нам байдуже до решти світу». Це було б дуже небезпечним для ідеї. Так не працює. Лише коли відчуваєш відповідальність за інших. Ось чому ми тут, в Україні. Ми відчуваємо, що наш світ — теж тут. Ваша війна — наша війна. Бо ми можемо функціонувати як малий центр світу лише у діалозі, у спілкуванні, у співпраці з іншими малими центрами світу.

Логіка великого центру — монополізувати, бути єдиним, забирати все навколо до себе. Логіка малого центру — навпаки. Ми раді, що ви успішні тут. Нам дає сили те, що ви досягаєте хороших речей. Ми не хочемо робити вас частиною себе. Ми раді, що ви залишаєтесь собою. І наша сила — мати якнайбільше малих центрів світу. Ця поліфонія малих центрів стає могутньою.

Тому ми навіть скажемо: тут, у Закарпатті, кілька днів тому народився рух малих центрів світу. Ми ініціювали його як рух, запрошуючи партнерів в Україні, пропонуючи стипендії та різні можливості для співпраці.

Я відчуваю те саме в Литві, на Балканах — дедалі більше бачу це як рух, що відповідає на прагнення людей, на потребу. І можу сказати: якщо буде рух — він почався тут, у Закарпатті.

— В Інституті Центральноєвропейської стратегії ми часто говоримо про національні спільноти як про силу, а не слабкість — про різноманіття як те, що будує Україну. Водночас Росія дуже вміло використовує питання національних меншин як зброю, перетворюючи їх на мішені для атаки. Як за цих умов зберігати цю поліфонію — і не дати їй стати зброєю?

— Звісно, це може стати зброєю для нашого ворога. Росія особливо вправна в цьому. Коли Литва оголошувала незалежність, вони використовували польську меншину як п’яту колону — проти незалежності Литви. Це дуже типово для таких режимів. Одна відповідь — робити свою роботу. Не проти Росії, а для себе. Робити все, щоб встановити співіснування. Не думати лише в цих негативних термінах — що ми робимо це проти Росії. Якби Росії не існувало — ми мали б робити те саме.

Я думаю, що наше майбутнє — це добре сусідство з усіма навколо. По-польськи є слово mostycz (ред. — українською мостити) — облаштовувати зручне й безпечне місце для проживання. Але чому воно пов’язане з мостом? З most. У серці цього слова — міст. Можна розуміти, що ворог може використати міст, щоб знищити тебе — небезпека з мостом завжди є. Але з іншого боку: якщо ти не будуєш мостів зі своїм оточенням — ти ніколи не будеш у безпеці. Ось шлях до доброго життя — інтегрувати, а не приборкати все своє оточення, усіх, хто живе навколо.

І звісно, питання ще й у тому, як це робити. Одна модель — асиміляція: «Ти можеш бути частиною мого дому, але мусиш прийняти всі мої правила». Це ніколи не працює надовго й по-доброму, бо є обурення, яке рано чи пізно візьме своє.

— Отже, ми знаємо, як руйнувати мости між людьми. Але ми також знаємо, як виглядає справжній подарунок?

— Я знаю цю традицію гостинності зі своєї родини. Коли даєш — даєш. Не думаєш про те, що щось втрачаєш, — бо так подарунок не працює.

І наведу приклад із польсько-українських відносин останнього часу. Коли почалася повномасштабна війна у 2022 році, ми були дуже гостинні до наших українських сусідів. Ми зробили дуже багато — і без уряду, все лягло на плечі громадянського суспільства. Ми не створювали таборів біженців у Польщі. Це було серед людей, у невеликих громадах. І ніхто тоді не питав: що ми з цього матимемо? Це було просто: ти людина — і ти це робиш. 

А потім минув рік, другий — і в гру прийшли політики. Іноді з добрими намірами: давайте покажемо людям, який вплив на наш бюджет мають українські біженці, щоб переконати їх продовжувати бути гостинними. Дати їм раціональні аргументи. І коли починаєш це робити — навіть з добрими намірами — солідарність закінчується. Люди починають рахувати. Вступає інша логіка: що я з цього маю?

Багато хто скаже, що така повна, щира гостинність — ідеалістична. Але насправді ті, хто так говорить, — не реалісти. Вони не прагматики. Вони говорять про конкретні речі — дані, гроші, бюджет. Але зрештою нічого не вирішують. Лише поглиблюють рану.

Ось що з нами відбувається: ми не вважаємо, що духовні цінності — ідеалістичні. Вони, у глибокому розумінні, дуже прагматичні — у довгостроковій перспективі. Ось чому я кажу: треба серйозно переосмислити духовний вимір нашого життя — особливо в такі темні часи, сповнені конфліктів. 

— Де ви бачите малі центри світу в Україні сьогодні? Хто будує ці мости і де?

— Стільки захопливих історій. Наприклад, Юля з Капитолівки, поблизу Харкова. Вона бібліотекарка, і її бібліотека стала притулком для людей. Там є боротьба за книжки, але там ще й ховаються люди — дуже близько до лінії фронту. Є історія щоденника, який знайшла Вікторія Амеліна в саду, — і ця жінка досі бореться, щоб тримати бібліотеку відкритою і не тікати. Вона досі живе там, піклується про освіту, пропонує книжки не лише дітям, а й солдатам.

Учора вона показала мені графіті на стіні, яке створила разом із дітьми: сад, але в коренях дерев — як насіння — діти малювали книжки. І раптом перед тобою неймовірна історія про бібліотекарку. І для неї ця бібліотека — і для всієї громади — стала малим центром світу.

Іноді трапляються такі випадки, як Тимофій та його друзі з Нью-Йорка — учні Вікторії Амеліної, її фестивалю, який вона заснувала в Донецьку. Донецьк зараз під окупацією, але вони не втратили зв’язку між собою. Вони тримаються разом як спільнота. Мають змагання есеїв для молоді, літні школи. Хочуть продовжувати працювати — особливо з молодим поколінням.

Можна назвати це віртуальним малим центром світу. Те саме — з людиною з Авдіївки: вони тримають своє село живим не лише в серці, а через постійні зустрічі, співпрацю, розмови.

Звісно, є й учителі, журналісти, редактори — це може будуватися на різному. На театрі, як те, що роблять у Виноградові. На школі, на екології. Немає суворого правила, яка це має бути галузь. Але головне — що вони розуміють: їхня діяльність є будівництвом спільноти, зміцненням і встановленням тяглості. І те, що є різним тепер, коли вони є частиною руху малих центрів світу, — вони можуть мати підтримку для щоденної діяльності протягом тривалого часу, а не лише для окремих проєктів. Це дає їм свободу працювати у довгостроковій перспективі.

— Якщо уявити Україну через двадцять років — яку роль у ній відіграватиме ідея пограниччя?

—Україна і буде пограниччям. Я в це вірю. Потенціал, який зараз переживає руйнування, — це і мій потенціал теж. Але моє переконання: втрата чогось дорогого й органічного для тебе може дати силу для майбутнього — для того, щоб відновити і відбудувати це у значно більшому масштабі.

Наша робота з мостами ніколи не є будівництвом із нуля. Ми завжди відновлюємо міст. Я іноді бачу це як мозаїку, що колись існувала, — цілу картину, складену з тисяч маленьких елементів. І раптом вона зруйнована. Ось що сталося з нашою цивілізацією. Спільна картина зруйнована, і тепер ми живемо на різних островах. Знаємо кілька фрагментів мозаїки і іноді вдаємо, що це ціле. Але коли починаєш досліджувати — виявляється, що це лише частина чогось.

І я уявляю нову, відроджену Україну після війни — як збирання безлічі фрагментів разом, відтворення того, що було зруйновано. Такий вид роботи завжди дає неймовірний потенціал — бути інноваційним, творчим, могутнім.

Потенціал пограниччя вже не так добре працює на Заході. Там немає воєн, як в Україні, але є багато культурних воєн, які руйнують пограниччя. Нас як центр дедалі частіше кличуть допомагати на Заході. Проблема мультикультуралізму — у глибокій кризі. Поляризація посилюється. Хто б міг подумати десять років тому, що станеться в Сполучених Штатах? Уся система пограниччя там зламана. Багато расизму, ненависті до мігрантів, ксенофобії.

Наш виклик залишається: як змінити це, як з цим справлятися.

А вашу боротьбу тут я бачу як дуже конкретний і сильний спосіб це зрозуміти — бо тут немає ні виправдань, ні втечі. Або Україна буде Україною, або не буде ніякої України.

Коли я розмовляю з українцями — є, звісно, різні точки зору. Але принаймні у вас є дуже сильне, дуже потужне громадянське суспільство, яке розуміє, яким має бути майбутнє України. Що не є типовим для інших частин світу.

Коли я розмовляв із Вікторією Амеліною — вона приїздила до Красногруди, до нашого центру, і ми говорили про те, як вона може розвивати свою програму. Вона використовувала вираз, який я дуже люблю: окупація майбутнього. Не лише окупація території — а відкриття горизонту майбутнього для людей. І я думаю, це вирішальне для пограниччя. Якщо майбутнє у вас відбирають — темрява й травми минулого беруть гору.

Я працював зі студентами в Нью-Йорку, в районі Нижнього Іст-Сайду — який є, власне, частиною Центральної Європи в Нью-Йорку. І питання, яке ми ставили: чому в Сполучених Штатах у XX столітті не сталося того, що сталося в Європі? Там теж був фашизм, націоналізм, ненависть — але ніколи не було Другої світової війни. І одна з відповідей: вони мали майбутнє. Кожне наступне покоління жило краще за попереднє. Ця віра була настільки сильною, що всі ідеологічні ненависті можна було тримати поза сценарієм.

Тепер у Сполучених Штатах — перше покоління, якому живеться гірше, ніж попередньому. І є Трамп, і ці нові процеси. У них справді велика проблема з тим, куди вони рухаються.

Але в Україні я бачу іншу тенденцію. У вас є боротьба, є бій за перемогу. І через двадцять років це може зробити вас як пограниччя дуже сильними — завдяки окупації майбутнього. Не за замовчуванням. Треба над цим працювати, бо немає іншого шляху.

— Нам треба розміновувати наше минуле і водночас займатися окупацією нашого майбутнього.

— Саме так. Це нелегкий шлях.

Текст: Росана Тужанська
Фото: Piotr Szroeder, Dilemma Mobile Academy

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».