Ніяра Мамутова переїхала до столиці Буковини разом із сім’єю з початком великої війни. Для неї це вже не перша зміна домівки через російське вторгнення. У 2014-му жінці довелося пережити окупацію Криму та переїхати з Криму до Запоріжжя.
Поговорили з громадською активісткою про важливість зберігати кримськотатарську культуру й традиції, про пропагандистські меседжі, які поширює Росія в Криму, розпитали, чому Ніяра займається волонтерською діяльністю та допомагає ЗСУ, а також про інтеграцію в чернівецькому просторі й любов до української мови.
Навчання в школі й дискримінація кримських татар
Ніяра Мамутова народилася в Узбекистані, куди представників її рідного народу кримських татар було депортовано в 1944 році. До Сімферополя батьки привезли доньку в дворічному віці. Відтоді все життя Ніяри минуло в Криму, в Україні. Тут вона навчалася в школі та університеті, здобула фах вчительки англійської та німецької мов, вийшла заміж, народила двійню й згодом активно включилась у громадську діяльність. Зізнається: від такого заняття отримує велике задоволення.
«З дитинства, якщо мені щось не подобалося, – говорить Ніяра, – то це завжди штовхало до дій, змушувало протестувати. Так, коли я навчалася в Криму в російськомовній школі, то часто стикалася з дискримінацією. Якщо ми зі своїми родичами на перерві розмовляли кримськотатарською, то вчитель міг підійти і сказати: «Это русская школа, говорите на русском».
Ніяра розповідає, що для того, аби мати можливість вивчати рідну мову, треба було писати спеціальні заяви. Активістка пригадує, що кримськотатарську їм викладала вчителька без педагогічної освіти, яка не вміла зацікавити учнів, тож вони не дуже хотіли ходити на її уроки. Але Ніяра відвідувала ці заняття й закликала інших. Каже: якби вони не ходили, то ці уроки забрали б.
Материнство, війна і вимушене переселення
У 2014 році в Ніяри народився син, а 2022-му – донька. Тож для неї це символічні дати, що збіглися з війною.
«Сина звуть Мансур – це перемога; той, хто перемагає, – пояснює Ніяра. – А доньку я назвала Аділє – справедливість. Бо не вистачає в світі справедливості».
Спершу їхня сім’я переїхала з Сімферополя до Запоріжжя. Ніяра розуміла, що з приходом Росії залишатися в Криму неможливо, адже почнуться переслідування за релігійною ознакою. Всі їхні організації закрились і вже згодом продовжили свою діяльність у Запоріжжі.
«Люди іноді думають, що ми якісь іноземці, – говорить Ніяра. – Але ми наголошуємо, що є частиною українського суспільства. Нам так само болить. Часто в коментарях пишуть: «Їдьте в Іран чи ще кудись». Але я там ніколи не була. Чого маю туди їхати? Все життя живу в Україні. Це – моя країна».
У 2022 році Ніярі з сім’єю знову довелося переїхати. Цього разу – до Чернівців. Пригадує, що 9 лютого в неї народилася четверта дитина. Тож, коли росіяни наблизилися до Запоріжжя на 30 км, вона сказала чоловікові, що не зможе жити в підвалах із немовлям. На початку березня вони покинули місто.
«Ми виїхали сюди, на захід України, – говорить громадська активістка. – Спершу не знали, куди їдемо – до Львова чи Чернівців. У дорозі були чотири дні. Дуже вдячні пані Валентині з Гайсина, яка нас прихистила на ніч у своєму будинку, щоб ми могли хоча б дітей переодягнути. Ця жінка нам навіть готувала борщ без м’яса, бо розуміла, що ми – мусульмани. Не всі родичі бувають такими, як пані Валентина. Я назавжди запам’ятаю її ім’я».
Про громадську діяльність та допомогу ЗСУ
Ніяра працює в громадській організації «Ана Юрт» та Ісламському культурному центрі «Буковина». Вони займаються волонтерськими, культурними та просвітницькими проєктами. Допомагають і ВПО, зокрема, одягом. Раніше кількість учасників організації була більшою, але через війну багато хто виїхав за кордон. Зараз разом із дітьми є близько 30 осіб.
Серед культурних заходів, які вони проводять, наприклад, День вишиванки.
«Ми розповідаємо про українську і кримськотатарську вишиванку, – говорить Ніяра. – Бо серед мусульман також бувають різні забобони, нібито не можна носити вишиванку, адже там зображені якісь символи тощо. Ми роз’яснюємо, чому це не так».
Громадська активістка розповідає, що в їхньому центрі також є переселенці з Генічеська, родини кримських татар. Вони регулярно відвідують мечеть, тож їхня ГО намагається задовольнити і релігійні потреби.
«У Чернівцях дуже сумуємо за своїм, – додає Ніяра. – Якщо ми збираємося, то нам вже добре. Але не завжди виходить підтримувати одне одного. Наша родина, наприклад, спілкується вдома кримськотатарською мовою. Але, мабуть, не всі так можуть. Тому ми намагаємося зустрічатися і проводити спільні заходи».
Ще один із напрямків роботи їхньої організації – допомога ЗСУ. Зокрема, плетуть сітки, роблять для військових свічки і надсилають на фронт. Не так давно їхня спільнота збирала кошти на дрон для батальйону імені Шейха Мансура. Загалом намагаються всіляко підтримувати мусульман, які перебувають в окопах, без родин.
«Це дуже важливо, – міркує Ніяра. – Бо люди живуть і забувають про Крим. Іноді я чую, як кажуть: «Давайте віддамо Крим. Головне – хай Росія відчепиться. Але вони не відчепляться. Навпаки! Як можна віддати своє?».
Українська мова дуже мелодійна
Ніяра розповідає, що українська має для неї особливе значення. Громадська активістка почала вивчати її у 8 класі.
«Російська натомість завжди сприймалася як ворожа, – говорить Ніяра. – Навіть коли ще не було війни. Батьки розповідали, що росіяни можуть в будь-який момент тебе вдарити в спину. В нас не було ілюзій щодо Росії. Ми бачили, що відбувалося в Чечні».
Українську мову громадська активістка цінує передусім за її мелодійність. А ще має особисту історію. У них у Криму була сусідка баба Маруся з Житомирщини, яка все життя розмовляла з родиною Ніяри українською. Впливали на знання мови школа, університет і практика після закінчення навчання.
Питання російської пропаганди в Криму
За словами громадської активістки, кримські татари на півострові добре бачили, що робить Росія.
«Якщо відкривалися церкви московського патріархату, – говорить Ніяра, – це завжди був центр міста. А коли нам видавали якусь землю під будівництво мечетей, то це було за містом. Тож коли ми збиралися на п’ятничну молитву, то людям доводилося їхати далеко просто для того, щоб пів години послухати проповідь і далі йти у своїх справах. Це було дуже незручно».
Ніяра пригадує, як у великих містах, щоб не давати землю кримським татарам, її терміново роздавали під дачі росіянам. Коли громадська активістка їздила до бабусі в Джанкой, то постійно бачила великі забудови.
«Ми розуміли, – розповідає Ніяра, – що землі просто роздали людям, аби було чиєсь, тільки не кримських татар. Нам не продавали будинки в великих містах і на Південному березі. Хоча мої предки жили в Судаку, Бахчисараї і Севастополі… Ми стояли в черзі все життя. Мої батьки купили будинок в селі втричі дорожче, ніж він коштував. І все життя там прожили, мріючи, що колись переїдуть в Судак чи ще кудись. Але цього не сталося».
Ніяра розповідає, що на той час в Криму часто можна було побачити написи на кшталт «татары – вон из Крима», а на мечетях – намальовану вандалами фашистську символіку.
Дискримінація, за словами громадської активістки, відчувалася навіть на рівні дітей.
«Переселенці з Росії могли нас ображати, – говорить Ніяра, – називати тупими, «барашками» тощо. Я розумію, що це, може, дитячі пустощі, але вони це точно чули вдома, що ми якісь не такі, от і повторювали».
Чернівці та європейські цінності
У Чернівцях Ніяра відразу помітила, наскільки це культурне місто. Люди активно організовують, а головне – відвідують різні заходи. Вона поважає буковинську громаду за те, що їй вдалося зберегти своє коріння і традиції. Крім того, громадська активістка відзначає, що в Чернівцях мешкає багато релігійних людей.
«Вони йдуть повз церкву і хрестяться, – говорить Ніяра. – Якщо це релігійне свято, то багато хто приходить до храму гарно одягненим».
З іншого боку, вона відчула і те, що в спілкуванні люди часто намагаються підкреслити свою приналежність до християнства.
«Був такий випадок, коли я пішла в музей, – пригадує Ніяра. – І там працівниця сказала, що європейські цінності – це християнські цінності. Пам’ятаю, як у той момент професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Анатолій Круглашов їй відповів: «Ви помиляєтесь. Європейські цінності – це ставитися до всіх толерантно».
Що означає – бути кримською татаркою?
Ніяра Мамутова каже, що для неї бути кримською татаркою – це передусім бути носієм культури, яка збереглася історично. Таким є її обов’язок перед усіма предками.
«Досі тривають дебати, – додає громадська активістка, – звідки ми з’явилися в Криму. Я точно знаю, що мої пращури не були з Монголії чи звідкілясь ще. Спершу вони були християнами, а потім перейшли в іслам. Мій дідусь взагалі мав блакитні очі. Дуже часто доводиться відвоювати право на те, що я з Криму. Наш народ там формувався століттями. А від радянської історії та стереотипів треба позбуватися раз і назавжди».
Ніяра наголошує: бути кримською татаркою означає підтримувати в собі релігійну, культурну ідентичність і не забувати рідної мови.
«У Криму дуже мало людей розмовляють кримськотатарською, – говорить громадська активістка. – Коли ми їздили в Бахчисарай і мої діти говорили кримськотатарською, всі дивувалися. Мій тато пишається онуками через те, що вони знають рідну мову. Дуже важливо передавати це дітям».
Для Ніяри бути кримською татаркою – значить бути вільною.
«Коли я ходжу в хустині, – додає громадська активістка, – багато людей думає, що мене змушує чоловік. Але можу впевнено сказати, що в Криму ніколи не було такого, щоб чоловіки щось змушували робити жінок. Останні мають дуже багато прав. Досі в Криму є історичні пам’ятки, присвячені жінкам, що займалися волонтерством та благодійністю».
Чому Росія – ворог кримських татар
Ніяра розповідає, що в Чернівцях, коли люди дізнаються, що вона кримська татарка, то дуже підтримують. За її словами, після 2014 року українці по-іншому подивилися на кримських татар.
«Раніше, – говорить Ніяра, – під впливом російської пропаганди нас вважали тими, хто може зрадити Україну. Але ми в усі роки на виборах голосували за проукраїнські сили. У 2014 році багато кримських татар вийшли на мітинги з українськими прапорами. Росія завжди була для нас ворогом. Вона не просто вкрала Крим, а можливість обіймати рідних».
Коли громадська активістка з родиною ще жила в Запоріжжі, то вони мали можливість їздити в Крим.
«Ми стояли по 12 годин на штучних кордонах, – пригадує Ніяра. – Нас не пускали на батьківщину, та ще й питали, чого ви сюди приїхали. Щоразу ми бачили в Криму високі паркани. Це росіяни люблять – створювати атмосферу в’язниці».
Ніяра запевняє, що в Україні почуває себе комфортно. В Криму багато її знайомих піднімали прапори Росії і тепер вона не хоче бачити цих людей. Хоча зізнається: дуже сумує за рідними.
«Коли ми їхали на захід України, – каже Ніяра, – то молилися, щоби Бог залишив нас там, де буде благо. І він залишив нас у Чернівцях. Значить, в цьому є благо. Це дає спокій душі».
Лілія Шутяк, Чернівці
для Infopost.media
фото Валерії Померлян та надані героїнею історії
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
До прикладу, 68% фінів хочуть вступу України до ЄС. Це важливо ще й у контексті того, що Фінляндія нещодавно стала членом НАТО, позбувшись нейтралітету, який десятиліттями був тут частиною державної політики.
