Угорщина — Україна: від конфлікту до захисту меншин як мети
05 Червня, 2026
Коли я думаю про вступ України до Євросоюзу, у мене в голові одночасно працюють дві половинки мозку, але не завжди в унісон. Одна каже «завтра». Інша — «давайте трішки почекаємо, поки все не буде дуже добре». Саме так, чесно кажучи, зазвичай підходять до цього питання й самі німці. Але зараз такий підхід є розкішшю, яку ми не можемо собі дозволити. Нам потрібні потужності України для того, щоб захищати Європу. Час плине дуже швидко.
Все, що ми думали про вступ України до Європейського Союзу — правильно, адже ми не хотіли би підривати нашу власну структуру і завжди наголошуємо на згуртованості ЄС. Тому ми можемо говорити про якесь рішення «посередині», — Україна може бути частиною Європейського Союзу і водночас не підривати наші структури. Це те, що я хочу побачити.
Довіра і прозорість
Будь-яке просування у переговорах про вступ України визначатиметься одним ключовим чинником — довірою. Євросоюз тримається саме на ній. Якщо ви щось обіцяєте, і ці обіцянки базуються просто на тому, що ви хотіли б видати за реальність, то ви набагато більше знищите, ніж збудуєте.
Краще прозоро сказати: ми б хотіли, щоб Україна приєдналася до Євросоюзу, але щоб це сталося, нам потрібно те і те. Щодо певних моментів, можна обговорювати проміжні або тимчасові рішення — за умови, що процес залишається цілісним і зрозумілим усім сторонам. Прозорість — це ключовий аспект формування довіри і її відновлення.
Ми бачимо, що зараз немає спільного бачення, а нам таки треба повернутися до позитивного спільного підходу. Це має бути не лише спільне бачення щодо Росії як ворога, а й позитивне спільне бачення майбутнього, куди ми хочемо рухатися разом.
Страх втратити контроль
Значна частина скептицизму щодо членства України в ЄС — особливо в Німеччині — пояснюється не злою волею, а страхом. Люди бояться втратити контроль. Ми не знаємо точно, Україна є чимось новим для Німеччини. Відповідно, люди кажуть: а що вони будуть робити, а як це буде, а як наші права у визначенні майбутнього Євросоюзу?
З цим відчуттям втрати контролю необхідно працювати. Ми зараз маємо це в Німеччині, з партією AFD (ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини», — ред.). Коли Великобританія виходила з Євросоюзу, вони виходили під лозунгом «Повертаємо контроль собі», і ми маємо пам’ятати про всі ці рухи. На індивідуальному рівні це відчуття проявляється по-різному і приходить з різних джерел.
Аргументи проти емоцій, як правило, не працюють — ні в політиці, ні в сімейному житті. Необхідно працювати з емоціями. Відповідно, як фасилітатори з боку Євросоюзу, ми маємо скласти реальну ментальну карту занепокоєнь, які люди мають: які з них є серйозними, які виникають через економічні причини — і тоді про кожне з них говорити відкрито. Також важливо говорити про історію.
Що Україна може дати Євросоюзу
Якщо ми думаємо про те, що Україна може нам дати — це насамперед повернення контролю у військовій сфері. Зараз немає армії, яка краще підготовлена і краще оснащена, ніж українська армія. Відповідно, ми маємо зацікавити Україну у підготовці наших військових. Це перший і дуже конкретний момент.
Є ще одне світло, яке йде від України — можливо, це дещо пафосно звучить, але в ньому є правда. Є частина європейської ідентичності, яка відчувається в Україні, в українцях, і це те, що створює згуртованість в межах самої України. І це дуже позитивне. Ми говоримо про стійкість, про згуртованість людей. І хоча українці вже втомилися від слова «стійкість» — у вас просто немає іншого виходу — тим не менш, в цьому є дуже сильний і потужний момент.
Також я б сказав, що Україна має почати дискусію про те, що це означає — бути європейцем, дискусію про європейську ідентичність. Адже відсутність спільної ідентичності постійно підкреслюється. Ми в Німеччині говоримо про «німецьку культуру», але такого поняття насправді немає, тому що ми говоримо про європейську культуру — в нас спільна історія впродовж багатьох десятиліть, століть, тисячоліть. Це культура регулювання конфліктів — як один з прикладів. Це та культура, яка зробила Європу сильною. Ми билися один з одним, але потім припинили це робити — і це секрет Євросоюзу. Тобто до нас можна приєднатися, але не треба нести за собою свої конфлікти, релігійні чи будь-які інші.
Україна може дати такий інтелектуальний і емоційний імпульс Євросоюзу — і саме це варто просувати як подвійний виграш для обидвох сторін: і в досягненні європейського духу, і у військовому вимірі.
І на завершення — два застереження.
Перше: чи справді нам потрібен наратив ідентичності як центральна рамка всього процесу? Якщо подивитися, наприклад, на відповідне виборче законодавство в Румунії, то воно створює набагато більше проблем, ніж рішень. Набагато краще, щоб ми не фокусувалися на ідентичності і схожих речах, а фокусувалися на різноманітті й розмаїтті. Тому що 200 чи 300 років пошуків спільної ідентичності нас нікуди не привели.
Друге: треба завжди пам’ятати, що є ще один гравець у цьому процесі — Росія. Вона постійно використовуватиме найменшу можливість для внесення розбрату. Росіяни користуються внутрішньою нестабільністю в наших суспільствах для того, щоб здійснити розкол. Саме тому вони використовують соцмережі та інші інструменти. Коли ми робимо щось у переговорах, варто переконатися, що ми проводимо переговори, а не боротьбу. І що і Євросоюз, і Україна залишаються на одному боці.
д-р Штефан Гофман (Dr. Stefan Hofmann),
Директор румунського представництва
Фонду Конрада Аденауера
Фото: Сергій Денисенко
* Інститут Центральноєвропейської Стратегії разом з партнерами з нагоди Дня Європи провів четвертий форум «Діалоги про Європу», присвячений переосмисленню ідей об’єднаної Європи та нової Центральної Європи. Цей матеріал створено командою Інституту на основі виступу Штефана Гомфана під час дискусії на форумі.
** Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
