Алле Дорхаут: «Україна є вражаючим прикладом європейського вибору, зробленого самими людьми»
27 Листопада, 2025
У серпні керівниця видання Varosh попросила мене запустити Книжковий клуб для читачів. Тему я обрав блискавично, бо якщо ми працюємо в Інституті Центральноєвропейської Стратегії, то логічно було запропонувати читачам книжки центральноєвропейських письменників.
Ідея була такою, щоб через книжку, автора і літературу цієї країни ми могли б бодай трохи наблизити для себе сусідню державу. Адже ми так мало знаємо про Угорщину, Словаччину і Румунію; трохи більше знаємо про Польщу, але знання ці також поверхові і переважно набуті завдяки промоційним зусиллям самої Польщі.
План був простий: кожного місяця з вересня по грудень ми читаємо по одній книжці письменника з сусідньої країни і обговорюємо її не лише в літературознавчому контексті, а й через призму культурної антропології, дослідження менталітету й традицій сусідньої країни, її актуальної мистецької сцени.
Втім майже одразу з’ясувалося, що читати нам майже нічого, бо вибір літератури є тільки серед перекладів із польської, натомість знайти на ринку сучасну книжку угорського, румунського чи словацького письменника – практично неможливо. Перекладів просто немає, більшість знакових імен взагалі невідома українському читачеві. Пустеля.
Тож, наприклад, з угорської літератури ми читали шедевральний роман Шандора Мараї «Свічки догоріли», але важливо зауважити, що перекладений він не з угорського оригіналу, а з англійського перекладу.
З румунської літератури ми взялися за Каталіна Доріана Флореску і його роман «Якоб вирішує любити», але знову ж таки, це роман еміграційного письменника, який давно живе у Швейцарії і пише німецькою, тож і доступний нам переклад – з німецької.
Зі словацької літератури вибір без вибору впав на книжку блискучого письменника і відданого прихильника України Міхала Гворецького. Його роман «Троль», на щастя, перекладено зі словацької, але вийшов він уже майже десятиліття тому – і за цей час нових книжок словацьких письменників в Україні не з’являлося.
Я вдаюся до таких деталізованих прикладів, щоб продемонструвати очевидний факт – наше знання про літературу найближчих західних сусідів мізерне. Так само виглядають справи з їхньою музикою, театром, візуальним мистецтвом і навіть з наймасовішим із мистецтв – кінематографом.
Значною мірою саме цим фактом і пояснюється та кризова ситуація, яку ми сьогодні спостерігаємо в стосунку цих країн до України та підтримки для нашої боротьби за незалежність. Ви можете спитати: а як пов’язаний той факт, що ми за 10 років не переклали жодної книжки угорських чи словацьких письменників, із антиукраїнською позицією Орбана та Фіцо?
Відповідь проста: культурна дипломатія – це дорога з двостороннім рухом. Це не піар себе і не пропаганда власних вершинних досягнень у сфері культури й мистецтва, навіть якщо під це є і політична воля, і достойний бюджет (наразі ні того, ні того в нас немає). Культурна дипломатія – це діалог, розмова на рівних, творення горизонтальних зв’язків.
Ми можемо скільки завгодно нарікати на те, що сусідні народи мало знають про наші трагедії, столітні війни й Голодомор, тому й не розуміють і не підтримують нас. Ми можемо фінансувати переклади наших знакових книжок на їхні мови, привозити їм «Конотопську відьму», інсталяції Жанни Кадирової чи хор «Гомін», але цього все одно буде недостатньо.
Бо справжньою передумовою того, щоб нами зацікавилися в сусідніх країнах, є наше зацікавлення ними, їхньою історією, травмами, особливостями менталітету, а відтак і сучасним культурним процесом. Без цього знання неможливо збудувати тривалі зв’язки і започаткувати реальний діалог між суспільствами на засадах солідарності.
Цей процес має виразну деколонізаційну складову, яку в Україні зводять переважно до банальної дерусифікації, та насправді йдеться про значно амбітнішу мету – деколонізацію нашого мислення, особливо в стосунку до сусідів.
Адже ми всі палко прагнемо, щоб Україну нарешті перестали вважати частиною «російської сфери впливу», щоб у світі більше дізналися про нашу історію й культуру, щоб ми нарешті посіли своє власне місце на мапі і стали суб’єктною незалежною державою.
Читай також 👇
Найбільша проблема угорців України. Колонка Андрія Любки
Та в цьому справедливому прагненні ми якось не помітили, як самі знову втрапляємо у тори абсолютно колонізаційної логіки. Бо всі свої зусилля спрямовуємо на «важливі» світові столиці і глобальних акторів; нам прагнеться бути чутними й видимими в Нью-Йорку й Парижі, Лондоні та Берліні. І при цьому повністю втрачаємо з поля зору Бухарест і Дебрецен, Кошице і Жешув, Братиславу і Клуж-Напоку.
Відчуваєте фройдистський флер у цій справі? Нам, колишній колонії різних імперій, дуже хочеться достукатися до світових метрополій і колонізаторів, щоб нас визнали і пізнали «великі» держави. Цей підхід і є яскравим маркером нашого малоросійства і провінційності, про які так добре писав Юрій Шевельов.
Щоб деколонізуватися від токсичного світу російського шовінізму, нам потрібно деколонізувати й накинутий нам спосіб мислення, в якому вагу мають тільки «великі» і «сильні». Бо це абсолютно путінська логіка, в якій «сильним» можна робити що заманеться зі слабкими і в разі потреби домовлятися про долю слабких з іншими сильними.
Ми станемо на шлях інтелектуальної й культурної незалежності в той момент, коли зацікавимося іншими «слабкими», нашими сусідами, які також прожили епохи бездержавності і поневолення. Коли будемо відкривати для себе не тільки французьку культуру, а й словацьку, коли будемо їздити не тільки в Рим, а й у Тімішоару, коли на наших екранах можна буде побачити стрічки угорських режисерів, а Чехія перестане асоціюватися тільки з пивом.
Центральна Європа – це унікальний геополітичний простір і культурний ландшафт, який може існувати тільки на засадах взаємної солідарності та поваги. А цього неможливо здобути, не знаючи сусідні країни, не досліджуючи їх, не інвестуючи в цей процес зусилля й фінанси, не залучаючи найкращих професіоналів.
Читай також 👇
Центральна Європа: картковий будинок, що сиплеться на наших очах. Колонка Андрія Любки
Важливо промувати себе і ключові для нас месиджі, але значно простіше це робити, залучаючи в процес знакових фігур із сусідніх країн. Україна має одну суперсилу, яка в нас сильно недооцінена – наша країна вміє закохувати в себе. Іноземці, які приїжджають до нас, не повертаються звідси байдужими. Вони стають нашими друзями й амбасадорами в своїх країнах.
Для того, щоб ефективно промувати нашу культуру й політичну позицію закордоном, замало просто представляти там себе. Варто також дати можливість культурним діячам сусідніх країн представити нам свою культуру.
Словацький диригент, який приїде на концерт до Києва, за два тижні репетицій не тільки закохається в Київ і відчує весь тягар війни, але також перезнайомиться з талановитими українськими музикантами й композиторами. І повернувшись додому, розкаже про дивовижно насичене культурне життя України під час війни, а потім і знайде можливість включити український твір у свій концерт, запросить українських солістів. Почнеться горизонтальна міжлюдська співпраця, діалог і дружба, які завжди надійніші та ефективніші за будь-які промоційні кампанії.
Угорський письменник, книжку якого ми перекладемо і видамо в себе, приїде на Форум до Львова чи на Арсенал до Києва, побачить все розмаїття нашого культурного життя, переночує в бомбосховищі, спробує традиційну українську кухню і чи не найкращу в світі каву, зрештою, поспілкується зі своїми українськими читачами. І коли читатиме вдома про обстріли, знатиме й пам’ятатиме їхні обличчя – це Росія прагне вбити його читачів, цих прекрасних і щирих людей. І майже гарантовано почне розповідати й писати про Україну (хай навіть трохи хизуючись тим, що так сміливо поїхав у воюючу країну) своїй аудиторії, стане нашим культурним «агентом» з доступом до таких майданчиків і середовищ, куди нас не впустять навіть за гроші.
Вивчаючи сусідні країни, ми отримаємо і поштовх до переосмислення себе самих, до репозиціонування нас на карті Європи та європейської культури. Та що найважливіше – зможемо не тільки зрозуміти, чому ці країни, їхні політичні еліти та виборці блокують євроінтеграцію України, але також і отримаємо можливість модифікувати нашу політику щодо них, зробити її ефективнішою та дієвішою.
Звісно, легше зайняти ображену позу і чекати, поки «великий» Вашингтон натисне на маленьку Братиславу чи Будапешт, і тим самим репродукувати абсолютно колонізаційний підхід, в якому «малі» країни не є суб’єктними і тому мають скоритися волі сильних.
Але ж ми самі ведемо війну за те, щоб нашу долю й позицію не визначала сильніша метрополія. Тому так важливо усвідомити, що наша євроінтеграція і наше місце в ЄС – як рівного серед рівних – стане реальністю тоді, коли ми самі визнаємо за рівних своїх сусідів. І з належною повагою зацікавимося ними, їхньою історією, культурою та практичними аспектами їхнього євроінтеграційного шляху, який може бути для нас багато в чому прикладом (як позитивним, так і негативним).
Наступного року у вітринах українських книгарень нарешті з’явиться книжка угорського письменника, лауреата Нобелівської премії Ласло Красногоркаї. І саме наступного року є обережна надія на те, що (новий) угорський уряд припинить блокувати євроінтеграцію України.
Я впевнений, що якби Красногоркаї вийшов у нас українською двадцять років тому, то нині не було б заблоковано нашу дорогу до ЄС. Хіба ж це не очевидно?
Андрій Любка для Infopost.Media
Фото: Олеся Даньо
Рекомендуємо прочитати авторські колонки Андрія Любки для нашого видання
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
