Допомагають навіть пенсіонери: українці розповіли як у Німеччині ставляться до війни проти Росії

Подружжя Стряпко поїхало до Німеччини рівно рік тому. Після переїзду вони досить швидко знайшли в новому місті осередок українців, і вже за рік змогли разом допомагати сотням українських біженців. Ми розпитали Антоніну про те, яким для них був перший день відкритої війни Росії проти України, як допомагати, знаходячись за 1000 кілометрів від свого дому та як сприймають війну пересічні німці.

Зараз подружжя українських викладачів-політологів живе у невеликому німецькому місті Апольда. Антоніна викладає у Volkshochschule – вищій народній школі, яка являє собою центр освіти для дорослих.

Спочатку після переїзду нам дещо не вистачало спілкування, навколо все було інакше, все так “по-німецьки” :-). Але потім ми знайшли тут українську громаду. Вона була не настільки великою, як у західній Німеччині, але тепер завдяки їй в Україну “каміонами” доставляють допомогу з Тюрінгії (федеративна земля у центрі Німеччини, – ред.)”.

“Тоня, ми під обстрілом”

Як ви дізнались про початок війни? Чи було якесь передчуття, чи моніторили новини, як тисячі українців?

Напередодні ввечері перед сном я написала повідомлення своїй кумі, яка входила до групи зі створення Музею Майдану в Києві. Знаючи її переживання про можливе вторгнення, запропонувала переїхати до Ужгорода, де на той час пустувала наша квартира. Вона тоді відповіла, що подумає і якщо таки збереться, то найближчим часом переїде. 

О 5 ранку мене розбудило повідомлення від неї: “Тоня, ми під обстрілом”. Тобто про початок відкритої війни дізналась не з новин. 

Які були відчуття зранку і в перші дні війни?

Перші дні сну не було взагалі – всі були в шоці, постійно читали новини. Весь перший день пройшов у координуванні виїзду з Києва моєї куми з маленькою дитиною та ще однієї сім’ї, яка теж евакуювалась на Закарпаття. Зараз всі вони живуть у нашій квартирі в Ужгороді. 

Тоді ж на прохання журналістів із Лейпціга ми зробили інтерв’ю та пряме включення з нашими друзями, які намагались виїхати з Києва. Щоб німці бачили, що це не просто я розповідаю, знаходячись у безпеці в Німеччині, а почули реальну історію реальних людей. 

Інша історія евакуації пов’язана з жінкою, колишньою вчителькою української мови, яка працює в Німеччині та з якою я дуже здружилася. У неї в Україні залишились троє дітей, яким вона напередодні довго пропонувала виїхати до Німеччини. Однак ті, постійно відмахуючись, не погоджувались на переїзд. Коли почались обстріли, ця жінка, ледь не втративши розум,  приїхала ввечері до нас додому і попросила чоловіка відвезти її на кордон. Чоловік погодився і навіть не повечерявши сів за кермо, бо час ішов на хвилини. Потім вона ніби солдат Джейн пробивалась через кордони і так добралась до Коростишева (місто за 30 км від Житомира, – ред.). Звідти їй вдалось вивезти не тільки своїх дітей, а й навіть собаку. Тепер ми сміємося, що буде з чого робити шашлик.

Втекли від бомб у Сирії до України, щоб знову тікати

Перші дні я виходила на роботу в такому емоційному стані, що мене жаліли навіть ті біженці з Афганістану, Сирії та Палестини, у яких я викладаю. Потім вони бачили, як ми постійно на зв’язку з тими, хто прибуває з України і намагаємося всім допомогти та забезпечити найнеобхіднішим. При цьому, за словами моїх учнів-курдів, афганців, сирійців, коли вони потрапили до Німеччини, то змушені були просто йти до найближчого відділку поліції. Вони знали, що крім поліції їм тут ніхто не допоможе. Це попри те, що на той час тут вже було чимало їх колишніх співвітчизників. Зараз навіть ці люди, які самі живуть в гуртожитках на соціальну допомогу, настільки перейнялись бажанням допомогти, що постійно мене про це запитують. 

Коли я попросила їх давати мій номер, якщо вони бачитимуть десь у місті розгублених українок, то вони спеціально оббігали весь гуртожиток і знайшли унікальну родину. Там оселилась сім’я з двома дітьми, яка виїхала з-під Одеси. Жінка була українкою, а чоловік – сирійцем, який до того втік в Україну від війни у Сирії. Тепер від тих самих бомб їм довелось втікати вже з України.

А як почалось власне волонтерство і що це було – збір грошей, медикаментів чи розміщення біженців?

Активніша участь у зборі допомоги почалась із перепосту допису ужгородського лікаря-гінеколога Руслана Федько про потребу в медичних турнікетах. Після цього почалось щось дивне: німці масово почали мені писати, як можна надіслати кошти. Однак, щоб уникнути питань податкової, ми не почали збирати гроші, а передавали бажаючим допомогти список потреб та свою адресу. Вони робили замовлення на Amazon із доставкою на мою адресу. Коли на наступний день після першого замовлення кур’єр привіз перші 23 коробки, то сказав, що це рекорд, бо раніше на одну адресу їхня служба ще стільки посилок не доставляла.

Також мій допис побачив німець, колишній військовий, який служив у Бундесвері та зараз проживає у Сараєво. Він прекрасно знає, що таке війна і взявся мене консультувати, наприклад, щодо кровоспинних, які варто купувати, а які ні. Крім того він записав відеозвернення до своїх колишніх колег і ті теж почали надсилати на мою адресу потрібні засоби цілими коробками. 

Щирість, бюрократія і фейки

Як пересічні німці ставляться до ситуації в Україні?

Тут варто розділити на три рівні. Перший рівень – це звичайні люди, які випромінюють надзвичайну підтримку та солідарність з Україною. У кожному маленькому містечку купа українських прапорів та символіки. У свій час біженців зі східних країн німці не селили у своїх будинках. З українцями все навпаки – чи не кожен місцевий житель пропонує свою підтримку або житло.

У перші дні багато простих німців приходили до нашої громади і питали, чим вони можуть допомогти. Як правило це були пенсіонери.

Один дідусь прийшов до нашого штабу і сказав, що має автомобіль, вільний час та хоче допомагати. Ми залучили його до перевезення наших друзів з польського кордону. Однак потяг, яким їхали дівчата запізнився і чоловік 22 години в автомобілі прочекав їх біля польського кордону. Ми кілька разів пропонували замінити його, на що він сказав: “Я поставив собі за мету вивезти дівчат у безпечне для них місце, тож поки вони не будуть сидіти у моїй машині, я з місця не поїду”.

А як реагують політики і чи відрізняється позиція місцевих політиків від позиції німецького уряду?

Це якраз і є другий рівень – політики, і тут не все так однозначно. Зараз серед них теж вже нема “двох правд”, всі все прекрасно розуміють. Однак досі залишається дуже багато бюрократії. Кожна федеральна земля має свої нормативні акти, на основі яких працює і часом це трохи гальмує процеси. Попри це українці тут мають настільки широкі права, що біженці з інших країн можуть їм позаздрити. До прикладу, переселенці з України не прив’язані до місця, як інші (біженці з інших країн не мають можливості переїжджати більш ніж на 50 кілометрів від місця реєстрації).

Однак вже зараз у німецькому суспільстві прослідковується думка, що попри весь об’єм наданої допомоги і прав українським біженцям, можливо вже скоро вони зможуть повернутись до додому. 

Наскільки високий рівень критичного мислення німців і як вони реагують на проросійську пропаганду?

Це третій рівень, по який варто розповісти – місцеві медіа. Більшість професійно висвітлюють події в Україні, однак, якщо глянути на коментарі, то прослідковується чимала кількість інформаційних вкидів. Одна і та сама ідея з’являється в різних місцях у один і той самий момент. Один з найсвіжіших прикладів – фейк зі смертельним побиттям нібито групою українців російськомовного підлітка. Це відразу ж спростувала поліція Бонна, однак інформація встигла настільки широко розповсюдитись, що навіть мої російськомовні знайомі почали панікувати. 

Інший приклад: під час виступу перед молодими лібералами у місті Хемніц мене спитали, як я можу прокоментувати те, що російськомовна меншина Німеччини занепокоєна дискримінацією у зв’язку з подіями в Україні. Тут варто відділяти мух від котлет – жодних претензій до російськомовних дітей, народжених у Німеччині, немає. Бо діти, в принципі, ні до чого. Однак якщо людина прожила в Німеччині 30 років і каже “Ich verstehe kein Deutsch” (“я не розумію німецької”, – ред.), сумує за “совком”, вбачаючи всюди фашистів і дивиться на все через окуляри російської пропаганди, то таке ставлення виправдане. Хоч насправді росіян тут ніхто не чіпає, однак тема стала дуже обговорюваною.

Ще один популярний у місцевих пабліках фейк – про те, що батальйон “Азов” приїжджає в Німеччину для вербування місцевих неонацистів для участі у війні в Україні. Я у таких випадках розповідаю, що “Азов” давно не добровольче формування, а підрозділ Нацгвардії і підпорядковується МВС. Що зараз його бійці зайняті обороною Маріуполя і їм не до вербування німецьких неонацистських маргіналів, які попивають пиво десь у себе вдома. Що якщо не “Азов”, то російські війська навряд чи зупиняться на Маріуполі.

Така “деза” могла добре зайти тільки в Німеччині. Тобто Росія добре знає “больові точки” різних країн і прекрасно вміє на них натиснути.

***

Вже після запису цієї розмови стало відомо, що дванадцять депутатів Бундестагу та низка інших публічних осіб Німеччини висловилися за негайну відмову від російських енергоресурсів на рівні ЄС, доки Кремль не забере війська з України.

Водночас канцлер Німеччини Олаф Шольц до того неодноразово наголошував, що Німеччина розуміє необхідність відмовлятися від російських енергоресурсів, але зробити це негайно неможливо.

***

Рекомендуємо прочитати й інші історії українців, які докладають зусиль для наближення перемоги у війні:

Бомбосховища і фейки: як працюють українські журналісти в умовах інформаційної війни

Від Карпат до Краматорська: історія Авдіївки, якою керує напівгуцул

Віталій Дячук спеціально для InfoPost.Media

Фото: з особистого архіву героїні

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.