Колонки 01 Грудня 11:56

«До мене, нарешті, дійшло»

«Знаєте, хочу вам щось сказати, − каже вона, поки робить мені манікюр. − От раніше я зовсім не розуміла тих, хто ходив на Майдан, а тепер, після того, як пів року пожила в Італії, до мене, нарешті, дійшло, чого ви туди ходили».

Я завмираю від цього зізнання, і мені чогось трохи смішно й сумно, бо в Італію вона змушена була їхати в евакуацію із сином-підлітком. Війна змінила все й перевернула наші уявлення про світ.

Євгенія Завалій

Моя російськомовна знайома з Харкова, яка евакуювалася з дочкою на захід України, телефонує мені й розмовляє гарною українською, у якій уже чутно багато діалектних слів. Її 8-річна донька на привітання «Слава Україні!» відповідає дуже розгорнуто:

«Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам! Україна понад усе! Хай здохне путін!».

Вона поки не хоче розмовляти українською постійно, але шепоче мені вухо:

«Я тільки тобі розкажу, яка моя улюблена пісня – «Русскій ваєнний карабль, іді…».

Інша моя знайома, котра повернулася з Румунії, де мешкала і працювала у волонтерському центрі, понад годину зі сльозами на очах розповідає, що тільки зараз зрозуміла, як інші народи ставляться до України, скільки доброти й підтримки вона побачила за декілька місяців, і як тепер хочеться віддавати ці добро й турботу іншим.

«Це мало трапитися, щоби ми всі стали кращими», − каже вона.

«Але ж це надто висока ціна», − думаю я.

Гортаю свою стрічку інстаграму й бачу, як знайомі, котрі ніколи не цікавилися політикою, не ходили на вибори, не помічали війну, що триває з 2014-го, пишуть пости, які до війни вони ж затаврували б, як «крайнє націоналістичні», і викладають фото не з модних європейських курортів, а з мітингів на підтримку України.

 


Я − людина, котра з дитинства не мала українськомовного середовища, хіба мої бабусі розмовляли суржиком.


 

Народилася я у містечку на півдні України, яке звели вже після Другої світової війни вихідці з різних регіонів Радянського Союзу. Тут не ходили колядувати й щедрувати, не співали українських пісень, і, що там казати, багато людей у будь-яких життєвих ситуаціях говорили: «Я – русский!». Українську вивчала по УТ-1, бо ніде більше не могла її почути, та й дитячих книжок не було таких, як зараз. Коли я йшла в 5-й клас, у нас відкрили першу українську школу, і я змогла в неї поступити. Значно пізніше я усвідомила, що мої тодішні вчителі вчили українську як і я, з УТ-1. Це усвідомлення приходить тоді, коли починаєш спілкуватися з людьми з українськомовних регіонів, або коли якийсь редактор тобі пише:

«Ваша мова дуже правильна, причесана, якась штучна».

Що ж, я досі не вмію лаятися українською, майже не використовую діалектизми й жаргонізми, а вдома спілкуюся російською.

Але мені дуже пощастило, адже до мене «дійшло» раніше, а останні краплі толерантності до російського закінчилися ще у 2014-му. До повномасштабного вторгнення у мене були постійні проблеми із презентаціями моїх книжок для дітей в Одесі. Здавалося б, ти вдома, але часто починалося:

«А ви что, нє можете рассказать па-русски, детки ж малєнькіє, і они нє панимают».

Або, моє улюблене:

«Ой, а ви са Львова прієхалі? Нє-є-єт? А, значіт, ви із прінципа, да?».

Навряд чи у Львові хоч хтось прийняв би мене за свою. Іноді думаю, що пишу дитячі книжки українською лише тому, що в моєму дитинстві таких видань не було, а навколо панував безпросвітний «русскій мір».

«Русскій мір» помер 24 лютого 2022 року, хоча періодично ми відчуваємо сморід від його імперського трупа.

У перші місяці війни я спостерігала за дискусіями в соцмережах про «велікую русскую культуру, Пушкіна, імператрицю Катєрину, Суворова», бачила кампанію «не віддамо росіянам російську мову». Суперечки, навіть найпалкіші, зійшли нанівець після масивних ракетних ударів і двох тижнів без електрики. Пам’ятники в Одесі готують до знесення, по всій країні вже забрали сотні. І ніхто, жодна людина не вийшла хоча б на одиничний пікет, щоби їх захистити. І навіть коли десь раптом лунає чийсь голос, кажучи: «Це ж наша історія», у відповідь роздається: «Не наша». Чую серед них голоси знайомих і думаю: а лише рік тому ви казали по-іншому, нарешті, «дійшло».

Я не зловтішаюся. Мені щоразу боляче, що до багатьох не «дійшло» раніше, що мова, культура, армія – це важливо, і те, як називається вулиця, на якій ти мешкаєш, – теж важливо.

 


Українське – це важливо.


 

Навіть найзаклятіші русофіли, яких я знаю, ніколи не хотіли ракетних ударів по Україні, вбивств дітей, ґвалтувань і катувань. Вони ніколи не хотіли війни, натомість прагнули просто любити Пушкіна (саме любити як символ, а не читати), ностальгувати за совком і вести розмови за чаєм про те, що «добре там, де нас нема». А зараз цим людям за один день довелося усвідомити, що там, де нас нема, немає навіть унітазів. І те, як добре ми жили до війни.

Українська політична нація сформувалася вже давно, коли більшість населення усвідомило себе громадянами держави Україна. Тепер ми працюємо над тим, щоби відчувати себе українцями в українському культурному просторі. І поки що нам це вдається.

 

Євгенія Завалій, українська авторка, волонтерка, популяризаторка читання, Одеса
спеціально для Infopost.Media

Фото зі сторінки авторки

 

Рекомендуємо прочитати інші колонки Євгенії Завалій для нашого видання

 

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

 


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі