Діалоги про Європу: ЄС потребує України або як добросусідство стає умовою нової безпеки

Під час форуму «Діалоги про Європу», яку щороку організовує Інститут Центральноєвропейської Стратегії на панелі про добросусідство в Центральній Європі говорили про Румунію, Словаччину, Угорщину, кризу Вишеградської четвірки, інфраструктуру, меншини й довіру. Але головне питання звучало ширше: чи зможе Україна не просто вступити до ЄС, а стати частиною нової регіональної архітектури? 

Добросусідство в Центральній Європі — тема, яка на перший погляд може звучати дипломатично й навіть трохи ритуально. Але в українському контексті вона давно перестала бути формальністю. Для країни, яка з 2014 року живе поруч із сусідом-агресором, саме поняття «добросусідські відносини» набуло жорсткої конкретики: з ким їх можна будувати, на яких умовах і як не сплутати компроміс із вразливістю.

Саме з цієї рамки почалася панельна дискусія «Добросусідство в Центральній Європі: що далі після виборів в Угорщині та напередодні наступних виборів у регіоні?». Модерував розмову керівник патронатної служби Міністерства закордонних справ України Дмитро Тужанський, а учасниками стали представники України, Румунії, Словаччини та Угорщини: Євген Глібовицький, Оана Попеску-Замфір, Балаш Ярабік та Андраш Рац.

Вступ модератора задав тон усій розмові: Європейський Союз виріс із примирення, насамперед франко-німецького, і саме добросусідство лежить в основі європейського проєкту.

«Ми можемо говорити про свободу, про економіку, про вступ в ЄС, про розширення ЄС. Але основа Європейського Союзу — це хороші добросусідські відносини», — наголосив Дмитро Тужанський.

Для України ця формула звучить складніше, ніж для більшості країн ЄС. Один із її сусідів є джерелом воєнної загрози. Тому, як зазначив модератор, сьогодні Україна може говорити про добросусідство насамперед у західному та південному напрямках. Тож саме тут виникає головна інтрига: чи стануть сусіди України провідниками її європейської інтеграції — чи, навпаки, новою зоною політичних блокувань, історичних образ і внутрішньоєвропейських торгів?

Румунія: війна змусила дивитися не назад, а вперед

Першою слово взяла директорка румунського GlobalFocus Center Оана Попеску-Замфір. Вона одразу вивела розмову за межі географії. Центральна Європа, за її словами, — це не лише місце на мапі. А Україна сьогодні стає одним із центрів європейської геополітики. 

Для Румунії війна Росії проти України стала моментом переосмислення сусідства. Україна більше не здається такою далекою. Війна поруч, українські біженці — поруч, кордон — поруч.

«З нашої позиції ми відчуваємо війну, ми бачимо війну, ми стикаємося з нею кожного дня, ми прихищаємо українських біженців», — зазначила Попеску-Замфір.

Водночас вона не романтизувала історію українсько-румунських відносин. Адже були складні моменти, зокрема пов’язані з кордонами, меншинами, різними історичними досвідами. За її словами, увесь регіон нагадує «клаптикову ковдру» — складену з багатьох фрагментів, пам’ятей і напружень. Румунія, нагадала експертка, не належить до Вишеградської четвірки, але водночас відчуває центральноєвропейську ідентичність. Її власний національний наратив довго підкреслював латинське походження, зв’язок із Заходом і певне дистанціювання від посткомуністичного блоку. Проте російська агресія змінила оптику.

«Мені здається, що зараз ми вже навчилися не дивитися на минуле. Нас уже не цікавить, щоб історія визначала наші відносини з сусідами», — сказала вона. 

Оана Попеску-Замфір згадала і про «маленьких зелених чоловічків» — як метафору російського впливу, який був присутній і в Україні, і в країнах Балтії, і в румунській політиці.

«У нас є спільні виклики, і саме на них ми можемо будувати наші відносини», — підсумувала вона.

Читай також 👇
Oana Popescu Zamfir: Румунія, Україна і нова архітектура Центральної Європи

Словаччина: добросусідство як шанс для східних регіонів

Словацький експерт Балаш Ярабік, засновник Minority Report Consulting, почав із того, що тема добросусідства для нього не нова: він багато років досліджував саме це поняття. Проте саме російська війна проти України, за його словами, стала для регіону «точкою кипіння».

Словаччина, за словами Ярабіка, історично «зміщена» на Захід: Братислава розташована біля австрійського кордону, а схід країни тривалий час залишався менш розвиненим і менш залученим у головні економічні процеси.

«Добросусідські відносини з Україною — це саме та можливість, завдяки якій східна частина Словаччини може знайти себе», — наголосив він.

Балаш назвав два ключові напрями, на яких має будуватися практичне добросусідство між Україною та Словаччиною.

«Це сполучуваність інфраструктури. Ми лише на первинному етапі розвитку спільної інфраструктури, яка б плавно перетікала з України в Словаччину. Тут треба пришвидшити процес. І другий фактор — це відносини в енергетичній сфері», — пояснив він.

Окремо експерт зупинився на майбутньому Вишеградської четвірки. На його думку, повномасштабна війна Росії проти України суттєво змінила цей формат і фактично поділила його

«Вишеградська четвірка в тому форматі, в якому вона існувала, не відновиться. Але буде формуватися нове регіональне сприйняття, і Україна може інтегруватися в ці нові структури», — сказав пан Ярабік.

Для України це означає важливий зсув. Вона може входити в Європу не лише через Брюссель і переговорні кластери, а й через конкретні регіони — Закарпаття, прикордонні громади, залізниці, енергетику, транспортні коридори, освітні й бізнесові контакти.

Читай також 👇
Balazs Jarabik. Словаччина й Україна: як війна змінила добросусідство в Центральній Європі

Україна: суспільство більш зріле, порівняно з інституціями

Український погляд у дискусії був найбільш самокритичним. Один із центральних висновків: Україна справді є новим елементом у центральноєвропейському просторі, але її інституційна спроможність ще не завжди відповідає зрілості суспільства.

«Українське суспільство набагато зріліше, ніж інституційна структура. І це щось унікальне, характерне лише для України», — прозвучало під час дискусії.

На людському рівні відносини між українцями та сусідами часто кращі, ніж на рівні державних інституцій. Люди співпрацюють, волонтерять, приймають біженців, торгують, навчаються, створюють партнерства. Але державні механізми нерідко відстають.

«Наші добросусідські відносини не базуються на хороших інституційних зв’язках. Над цим нам ще треба попрацювати».

Це і є частина євроінтеграційного «домашнього завдання» України. Вступ до ЄС — це не лише адаптація законів, а й уміння будувати сталі, довірчі, інституційно оформлені відносини з сусідами.

Окрема важлива думка стосувалася того, що Україна сама лише нещодавно почала по-новому відкривати себе.

«Відкриття України для багатьох українців було явищем геть неочікуваним. Вони по-новому відкрили для себе Україну».

У цьому сенсі добросусідство починається не тільки з відповіді на питання «як нас бачать інші?», а й із питання «як ми самі розуміємо себе?». Україна приходить у Центральну Європу зі своїм досвідом травми — Голодомору, радянського стирання пам’яті, колоніального насильства, нинішньої війни. І цей досвід не збігається з історичними траєкторіями Польщі, Угорщини, Румунії чи Словаччини. Саме тому учасники говорили про потребу терпимості до різних історичних досвідів. Без цього регіон легко застрягатиме в минулому.

Угорщина: після виборів починати доведеться з довіри

Найгостріша частина дискусії стосувалася Угорщини. Старший науковий співробітник DGAP Андраш Рац одразу наголосив: говорить від себе, а не від імені інституції чи держави. Перед тим він окремо подякував Збройним силам України, зокрема і за безпеку Закарпаття.

«Багато людей вважають, що на Закарпатті немає повітряних тривог, бо Росія просто не обстрілює область. Але насправді Закарпаття в безпеці винятково через те, що працюють Збройні сили України», — сказав Рац.

Далі він перейшов до угорської політики щодо сусідів. Після відновлення незалежності Угорщина поставила в центр зовнішньої політики три пріоритети: турботу про угорські меншини за кордоном, інтереси самої Угорщини та добросусідські відносини. Проте, на думку пана Раца, політика уряду Віктора Орбана останніх років суперечила всім трьом принципам.

«Повномасштабне вторгнення стало каталізатором для відносин між Угорщиною та Україною, але, на жаль, у плані погіршення», — зазначив він.

Рац говорив прямо: Будапешт не шукав компромісу, а підтримував конфлікт. Серед прикладів він назвав блокування європейських і євроатлантичних рішень, зокрема затягування вступу Швеції та Фінляндії до НАТО.

«Ці рішення не служили інтересам нікого в Європі, а натомість служили інтересам Росії», — сказав експерт.

Особливо показовою, на його думку, стала історія з угорськими вимогами до України щодо прав меншин. Йдеться про відомий пакет із 11 пунктів, який Будапешт передав Києву. Частина вимог, за словами Раца, була сформульована так, що Україна не могла їх виконати під час воєнного стану: зокрема через неможливість змінювати Конституцію.

«Якщо ви починаєте вимагати те, що інша сторона однозначно не може виконати, це означає, що ви не намагаєтеся досягти консенсусу. Ви намагаєтеся створити конфлікт», — підкреслив він.

Важливо, що така політика, за словами Раца, не відповідала інтересам самих угорців України.

«Угорські меншини сигналізували: будь ласка, не робіть цього. Але їх ніхто не слухав», — зазначив він.

Також науковець нагадав, що українці угорського походження воюють у Силах оборони України.

«Солдати угорського походження воюють на фронті. Уже понад сотню таких солдатів убито, коли вони захищали Україну», — сказав Рац.

Тож головна проблема українсько-угорських відносин сьогодні — це не лише законодавство про меншини. Це проблема довіри, яку треба відновити:

«Ми зараз починаємо фактично з нуля, і роботи дуже багато», — підсумував він.

Читай також 👇
Andras Racz. Угорщина — Україна: від конфлікту до захисту меншин як мети

Нове добросусідство має бути матеріальним

У першій частині дискусії постійно акцентувалося на тому, що добросусідство не може залишатися лише красивим словом. Воно має матеріалізуватися — у дорогах, залізницях, енергетичних мережах, університетських обмінах, місцевих партнерствах, спільному плануванні регіонального розвитку.

Євген Глібовицький — генеральний директор Інституту фронтиру — навів промовистий приклад австро-угорської залізниці, яка проходить територією України, потім кілька кілометрів — Румунією, а потім знову повертається в Україну. З українського боку це може виглядати як «бракує 40 кілометрів залізниці». З румунського — як залізниця «з нікуди в нікуди». Без спільної оптики такі інфраструктурні фрагменти не перетворяться на регіональну стратегію.

«Ми маємо переосмислити всі ці проєкти. Ми маємо мати цілісне бачення, що базуватиметься на наших пріоритетах», — прозвучало під час дискусії.

Читай також 👇
Час оновити доктрину: Євген Глібовицький про важливість оновлення відносин між Україною та Європою

Попереду — вибори, але питання ширше за вибори

Також говорили і про те, що після угорських виборів регіон справді входить у нову політичну фазу. Попереду — вибори в інших країнах Центральної Європи, зокрема в Польщі та Словаччині. У Румунії також зберігається власна політична турбулентність. Це означає, що добросусідство не буде автоматичним процесом. Його доведеться щоразу захищати від популізму, історичних маніпуляцій, російського впливу й внутрішньої втоми.

Але дискусія показала й інше: стара регіональна архітектура вже не працює так, як раніше. Вишеградська четвірка у звичному форматі, схоже, вичерпує себе. Натомість формується новий простір — гнучкіший, безпеково мотивований, інфраструктурно орієнтований і відкритий для України.

Україна в цьому просторі вже не може бути лише прохачем, кандидатом чи «буфером». Вона має шанс стати співтворцем нової Центральної Європи, якщо навчиться пропонувати сусідам не лише власну потребу в підтримці, а й спільне майбутнє.

І саме тому шлях України до ЄС проходить не тільки через Брюссель. Він проходить через Ужгород, Кошиці, Ясси, Бухарест, Будапешт, Варшаву, Чернівці, Одесу.

Після Орбана: меншинна політика має перестати бути зброєю

Якщо після виборів в Угорщині справді змінився настрій, а Петер Мадяр уже заявив про намір інвестувати більше зусиль у добросусідські відносини з усіма сусідами, то в чому різниця між цією обіцянкою і тим, що роками декларував Віктор Орбан?

Андраш Рац відповів обережно, але з помітним оптимізмом. За його словами, після 16 років незмінної влади Угорщині потрібен час — не лише політичний, а й інституційний.

«Люди ходять з посмішкою, але на будь-які зміни потрібен час. Уряд не змінювався 16 років. Багато моїх студентів узагалі не знають інших прем’єр-міністрів, окрім Віктора Орбана», — сказав Рац.

Також він зауважив, що зміна влади — це не лише виборчий результат, а й складний адміністративний процес: формування міністерств, призначення людей, відновлення інституційної пам’яті про саму процедуру демократичної зміни уряду. Після 16 років без ротації влади навіть такі, здавалося б, технічні речі потребують часу.  Проте головну відмінність нового підходу Рац сформулював дуже чітко: питання етнічних меншин має перестати бути політичним інструментом.

«Ключова відмінність полягатиме в тому, що захист прав етнічних меншин, які мешкають в інших країнах, не буде інструментом політичних маніпуляцій і не служитиме інтересам Росії. Це буде не інструмент, а мета нашої політики», — наголосив він.

Це важлива зміна парадигми. У попередні роки, за оцінкою Раца, тема угорської меншини в Україні часто використовувалася не для розв’язання реальних проблем, а для підтримання конфлікту. Якщо ж вона стане предметом практичного експертного діалогу — із технічними обговореннями, консультаціями й пошуком реалістичних рішень, — тоді процес може зрушити.

«Коли ми будемо говорити про технічні моменти, про розробку рішень, а не просто вимагати від України нереалістичного — наприклад, змінити Конституцію під час війни, — тоді процес піде», — сказав Рац.

Іншими словами, добросусідство після Орбана починається не з великих жестів, а з відмови від «непристойних жестів», як висловився Рац. Тобто з відмови від вимог, які неможливо виконати, і від політики, яка перетворює меншини на заручників геополітичної гри.

Румунія: підтримка України є, але вона не завжди може бути гучною

Наступний поворот дискусії стосувався Румунії та фрази румунського президента про те, що «Європа, на жаль, є темою, яка спричиняє розкол у суспільстві». На перший погляд, така цитата звучить парадоксально для країни, де проєвропейська програма нещодавно стала основою політичної перемоги. Але Оана Попеску-Замфір пояснила: йдеться не про відмову від Європи, а про складну внутрішню боротьбу за те, якою саме має бути проєвропейська позиція Румунії.

За її словами, президент, імовірно, мав на увазі ширшу дилему: чи має Румунія розділяти європейський і американський вектори, чи й надалі бачити себе як прозахідну країну, яка одночасно підтримує і Європу, і трансатлантичний зв’язок. Але за цією дискусією стоїть і глибша внутрішня проблема — значна частина суспільства тяжіє до націоналістичних сил.

«Ми намагаємося охопити ту частину суспільства, яка підтримує націоналістів. І це явище поширене не лише в Румунії, а й у Європі загалом», — пояснила Попеску-Замфір.

Вона застерегла: якщо націоналізм посилюється всередині країни, у Центральній Європі він майже неминуче виходить назовні — у відносини із сусідами. У регіоні, де історично було багато етнічних і прикордонних конфліктів, це безпосередньо загрожує добросусідству.

Окремо експертка пояснила, чому румунським політикам не завжди легко відкрито й гучно говорити про підтримку України. На внутрішньому рівні працюють наративи, які добре знайомі й іншим країнам Європи: «чому ми підтримуємо Україну?», «чому ризикуємо ескалацією з Росією?», «чому не витрачаємо ці ресурси на власних громадян?», «чи підтримала б Україна нас у схожій ситуації?». За словами пані Оани, ці тези активно підживлюються російською дезінформацією.

«Є дезінформаційні наративи, які Росія розкидає по регіону. І націоналістичний спектр у Румунії купується на ці наративи», — сказала вона.

Саме тому Румунія змушена діяти обережно: зберігати підтримку України, але водночас не відштовхувати частину власного суспільства так, щоб лише посилити антиукраїнські чи антиєвропейські настрої.

«Українська сторона має зрозуміти, чому іноді румунським політикам важко говорити про підтримку України і робити конкретніші кроки. Це пов’язано з внутрішньою політикою», — наголосила Оана Попеску-Замфір.

У румунській перспективі Україна важлива не лише як країна-кандидат до ЄС. Вона є ключовою для безпеки Чорноморського регіону.

«Ми не можемо керувати безпекою у нашому регіоні без України. Якщо ми хочемо мати мирний Чорноморський регіон, ми маємо співпрацювати», — наголосила Попеску-Замфір.

При цьому вона прямо сказала: Європейський Союз може сприяти цьому процесу, але не обов’язково буде його лідером. Це означає, що країни Центральної та Східної Європи мають самі брати на себе більше відповідальності за регіональну безпеку.

«Україна потребує Центральної і Східної Європи, а Центральна і Східна Європа потребує Україну, щоб збільшити стратегічну важливість цього регіону», — сформулювала вона.

Словацький «танець»: Москва в риториці, Європа в інтересах

Як пояснити політику Роберта Фіцо, який їздить до Москви, але водночас заявляє, що членство України в ЄС відповідає стратегічним інтересам Словаччини?

Балаш Ярабік розпочав відповідь із простої фрази: «У нас маленька країна, але дуже складна політика». Далі він спробував пояснити цю складність через кілька шарів словацької політичної ідентичності. По-перше, у словацькому суспільстві справді є сильна історична прихильність до Росії або принаймні поляризоване ставлення до неї. Ці уявлення, за словами експерта, сягають ще XVIII–XIX століть, а також пов’язані з пам’яттю про Другу світову війну і Словацьке національне повстання 1944 року.

По-друге, Фіцо має власну політичну біографію, пов’язану з посткомуністичним середовищем, і мусить працювати з електоратом, частина якого тяжіє до проросійських або антиукраїнських наративів.

По-третє, і це ключове, Словаччина все ж залишається країною, яка хоче бути в центрі Європейського Союзу.

«Фіцо має європейські амбіції. Він заявляє про те, що Словаччина має бути в центрі Європи», — пояснив Ярабік.

Це і створює парадокс: у публічній риториці можуть звучати проросійські або антиукраїнські сигнали, але на практичному рівні словацька політика часто залишається прагматичною.

«Ми допомагаємо Україні. Уряд, можливо, не говорить про це вголос, але постачання зброї вдалося посилити в десять разів», — сказав Ярабік.

Також він пояснив різницю між Угорщиною та Словаччиною. В Угорщині виборча система довго створювала логіку «переможець забирає все». У Словаччині партії змушені домовлятися, шукати партнерів по коаліції й маневрувати. Саме тому політика Фіцо виглядає суперечливою: він має одночасно говорити з проросійською частиною суспільства, не втрачати європейські фонди, утримувати коаліцію і не випадати з європейського консенсусу.

«Це своєрідний словацький танець — намагання привабити всіх», — сформулював Ярабік.

На уточнювальне запитання — «де в цьому танці Україна?» — відповідь була менш оптимістичною. За словами Ярабіка, Україна в словацькій політиці зараз частково загубилася всередині прагматичного управління і коаліційних маневрів. 

Водночас він зауважив і самокритичний для України момент: Київ після початку повномасштабної війни часто концентрувався на великих столицях — Берліні, Парижі, Брюсселі, Вашингтоні — і значно менше приділяв уваги Центральній Європі.

«В Україні зараз дуже акцентується на Берліні, Франції, Брюсселі. Але багато чого залежить і від Центральної Європи. На це зараз менше звертають уваги», — зазначив Ярабік.

Ця теза стала одним із основних тригерів другої частини дискусії: якщо Україна хоче бути сильною європейською державою, вона не може дивитися лише на великі центри сили. Їй доведеться заново навчитися працювати з меншими сусідами — не як із другорядними акторами, а як із країнами, через які часто проходять реальні рішення, кордони, голосування, транспортні маршрути й політичні блокування.

Україна як середня потуга: нова роль і нова спокуса

Саме до цього запитання модератор  підвів і Євгена Глібовицького, чітко сформулювавши дилему: українці часто геополітично дивляться на Вашингтон, Берлін і Брюссель, але що робити з Варшавою, Братиславою, Будапештом, Бухарестом і навіть Віднем? Як Україні переосмислити відносини не лише з великими західними партнерами, а й із меншими сусідами, які мають власні ресентименти щодо України?

«Припущення, що Україна є потужною країною, — це нове явище для України. Одна з політичних цілей війни для України — вийти з цієї війни як середня потужна країна. Такі країни мають здатність впливати і мають більшу агентність у міжнародних відносинах», — зазначив пан Євген.

Але для цього потрібна етична рамка поводження з новою силою. І цією рамкою, на його думку, має стати принцип Революції Гідності.

«Визначальний принцип, який дозволяє співпрацювати, — це безумовне визнання гідності й агентності одне одного. І в багатьох випадках я цього не бачу, враховуючи українську сторону», — сказав він.

Це, можливо, найважливіша самокритична теза дискусії. Україна не може вимагати визнання власної агентності від великих гравців і водночас не помічати агентності менших сусідів. Якщо Київ хоче, щоб із ним говорили як із суб’єктом, він сам має говорити з Братиславою, Бухарестом, Будапештом чи Варшавою не лише через призму великих столиць, а як із повноцінними політичними акторами.

І тут прозвучало ще одне важливе порівняння — з Грузією. Євген Глібовицький зауважив, що грузинський уряд піддався російському тиску, зокрема тому, що не мав достатньої стратегічної глибини, на яку міг би спертися в протистоянні Росії. Більшість центральноєвропейських країн, за його словами, також не мають такої глибини — і певною мірою їх сьогодні захищає Україна. А це змінює баланс. Адже Україна більше не лише прохач допомоги. Вона одночасно є країною, яка тримає на собі частину безпеки регіону. Проте саме тому і її політика щодо сусідів має бути ще уважнішою.

«Україна є щитом»: фінальні питання повернули дискусію до безпеки

Після основної частини дискусії розмова повернулася до того, без чого всі попередні теми — інвестиції, добросусідство, регіональні формати, європейська інтеграція — втрачають сенс. До безпеки.

Одне із запитань із залу стосувалося очікуваних переговорів і того, чи може новий формат після угорських виборів стати реальним безпековим елементом у Центральній Європі. Але найгостріше питання сформулював український військовий.

«Без безпеки не буде інвестицій, не буде добросусідських відносин, не буде процвітання, прогресу, не буде Європи, зрештою», — сказав він.

Його питання було прямим: чи може безпекова загроза знову об’єднати Європейський Союз і зробити його справжньою геополітичною силою?

«Єдиним щитом для здорового стану Європейського Союзу є Україна», — наголосив він.

Ця фраза фактично зібрала в одну точку всю логіку панелі. Україна сьогодні не просто просить підтримки в Європи. Вона одночасно захищає саму можливість Європи залишатися політичним і безпековим суб’єктом.

Оана Попеску-Замфір: ЄС через Україну вже змінюється

У підсумковому бліцформаті Оана Попеску-Замфір повернулася до теми Європейського Союзу як геополітичного гравця. За її словами, ЄС може стати реальною силою лише тоді, коли зможе поєднати економічні механізми, оборонні спроможності й політичне управління в єдиний стратегічний простір.

Але найважливіше, що вона підкреслила: Україна вже змінює Європейський Союз.

«Той ЄС, яке ми маємо зараз, — це зовсім не той, яке ми будемо мати через п’ять років. Механізми фінансові зміняться, політичні механізми зміняться — і все це завдяки Україні, її важливості та її географічним розмірам», — сказала Попеску-Замфір.

Вона застерегла від аргументу, що вступ України нібито «зламає» нинішні механізми Євросоюзу. На її думку, ці механізми і так уже змінюються або відмирають. Тому питання не в тому, як зберегти стару конструкцію, а як інтегрувати Україну так, щоб це додало спроможності і самій Україні, і Європейському Союзу.

«Україна буде не просто споживачем. Україна буде додавати щось Євросоюзу, зокрема у плані військових спроможностей», — наголосила вона.

Окремо Попеску-Замфір підтримала ідею гнучких регіональних форматів. Вона застерегла від механічного відновлення старих конструкцій на кшталт «Вишеградська четвірка плюс Україна». На її думку, майбутнє — за більш рухомими форматами, які можуть збиратися залежно від завдання: іноді як Центральна Європа, іноді як східний фланг, іноді з участю північних країн. 

Український висновок: іноді історичне вікно відкривається на один день

Український учасник дискусії Євген Глібовицький у фінальному слові застеріг від самозаспокоєння. Він визнав, що нові союзи, яких сьогодні ще не існує, можуть з’явитися і стати реальною силою. Але водночас підкреслив: інтеграція України до ЄС не може бути нескінченно відкладеним технократичним процесом.

Для пояснення він звернувся до української історії — до серпня 1991 року, коли Верховна Рада проголосувала за незалежність.

«Багато депутатів, які почали працювати у Верховній Раді у серпні 1991 року, зовсім не уявляли, що вони будуть голосувати за незалежність», — нагадав він.

Його головна думка: історичні можливості іноді відкриваються дуже ненадовго. І якщо в цей момент не зробити крок уперед, наступного шансу може не бути.

«Мені здається, що вікно можливостей для незалежності України того дня відкрилося буквально на один день. Ні день напередодні, ні день після того не проголосували б за незалежність», — сказав він.

Цю логіку він переніс і на євроінтеграцію. Так, сучасна Україна і сучасний ЄС поки що не повністю сумісні. Так, є інституційні, фінансові й політичні проблеми. Але якщо чекати ідеального моменту, він може не настати ніколи.

«Якщо для нас Євросоюз є настільки важливим стратегічним партнером, що ми дали взаємозобов’язання одне одному, то ми просто маємо вирішувати проблеми по ходу», — наголосив він.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».