Цікаво, чи існує у світі хоч одне велике місто, не марковане пам’ятниками, які встановлені на честь людей чи подій, що не завжди заслуговують на таке увічнення з точки зору сучасних моральних чи етичних норм? І як живеться містянам, які не згодні з таким сусідством?
Ось які думки виникли в мене після нашої дискусії «Минуле як виклик, минуле як ресурс», що відбулася в Одесі 9 січня 2025 року. Ми обговорювали роль пам’яті в її соціальному вимірі, історії та ідентичності в деколонізаційних процесах, і вміння знаходити компромісні рішення.
Попри величезне бажання нашої команди стати майданчиком для взаємопорозуміння, варто визнати, що цей захід – тільки обережні перші кроки до побудови діалогу.
Я з прикрістю переконалася, що власне й діалогу мало хто наразі потребує. Попри те, що це одна з передумов нашого спочатку фізичного виживання, а далі, дай Боже, і проживання у спільному просторі рідного міста.
Наслідком цього маємо політичну поляризацію у місті й відчайдушне прагнення до простих рішень, що віддаляє нас від вирішення проблем.
Також проблема поглиблюється браком обговорення цих проблем у місцевих ЗМІ. На моє глибоке переконання, саме вони могли б подолати розрив між членами громади, пояснюючи складні питання просто й зрозуміло.
Адже, дискутуючи й підтримуючи лідерів думок у соцмережах і беручи участь у словесних баталіях, одесити часто не пишуть про те, що згодні далеко не з усіма тезами. Тільки в реальному житті починають озвучувати, що і те не влаштовує, й інше бачать інакше. Тож, за моїми відчуттями, як би нам не намагалися нав’язати крайнощі, істина таки десь посередині, і з нею вже можна працювати.
Бо хто б що не писав і не говорив, процес деколонізації в Одесі, попри повністю провалену комунікацію, пройшов досить успішно, а найбільші баталії розгорнулися тільки навколо кількох постатей. Одна сторона прагне залишити їх у просторі міста, а інша закликає застосовувати загальні критерії відповідності, не враховуючи цілої низки локальних та історичних особливостей.
Читай також 👇
Хто такі одесити і чого ми хочемо?. Колонка Зої Казанжи
Одні пишуть листи міжнародним організаціям, благаючи про захист не від російських ракет, які вбивають одеситів, а про захист російських маркерів, які під прикриттям мультикультурності щедро розсіяні містом. А другі, ніби підіграючи тим першим, ображають усіх хто думає інакше, й просто навішують ярлики там, де треба невтомно пояснювати процеси й доносити людям нову для них інформацію, пропонувати обговорення громадою всіх викликів.
Як на мене, радикально налаштованим «крикунам» не вистачає повноти інформації й розуміння певних складних процесів. Більшість тих, хто має критичне мислення й візію вирішення ситуації, просто мовчить, оберігаючи себе від хейту.
Звісно, в ідеальному світі спочатку відбувається деколонізація свідомості, яка потім логічно позначається на міському просторі. Але в нас триває війна і нема на це необхідного часу. Ревізія історії, якщо вона справедлива, в епоху постправди та війни вкрай складна, дуже болюча, неприємна, але вельми необхідна. Та ми всі різні, і ці процеси відбуваються у кожного з різною швидкістю.
Зауважу, що для того, аби деколонізація в нашому місті відбулася, вже проведена колосальна робота істориками, краєзнавцями, мистецтвознавцями, журналістами, науковцями й практиками нашого міста. За що їм величезна повага й подяка.
Читай також 👇
Мультикультурність в Одесі треба відновлювати, а не охороняти. Колонка Оксани Довгополової
Коли я готувалася й обдумувала дискусію, то читала Арі Турунена, автора книги «Забуті історії міста: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю», який досліджував мультикультурність міст (справжню, а не декларовану). Він дійшов цікавого висновку, що міста, які вміли сприймати інші традиції, безперервно вдосконалюючи чужі ідеї й не забуваючи про самокритику, завдяки своїй толерантності стали найбільшими й найбагатшими містами свого часу. Читаючи, я весь час накладала всі висновки на Одесу, і все неймовірно пасувало нашому місту! Ось тільки кілька найвлучніших і найдоречніших цитат:
- «Толерантність — це підґрунтя для процвітання та інновацій. Без неї міста залишаються закритими й обмеженими у своєму розвитку».
- «Процвітання народжується там, де відбувається обмін: культура, ідея, знання. Чим більше різноманіття, тим сильніше місто».
- «Історія нагадує нам, що прийняття іншості не просто можливо, але й необхідно для економічного і культурного зростання».
- «Толерантність — не просто ідеал, а практична стратегія, що довела свою ефективність у містах, які досягли вершини свого розвитку».
- «Минуле показує, що успішні міста не боялися відкривати свої двері, вони створювали простір для інших, а інші — розкривали свій потенціал».
Тож хіба не цього прагнуть і не про це мріють одесити? Не треба вигадувати колесо: мультикультурність (справжня, а не декларована), вміння чути іншу думку, толерантність, критичне мислення, вміння домовлятися і протистояти справжньому ворогу і його фізичним й інформаційним атакам – ось шлях до комфортного життя в сучасному просторі українського міста, яке виборює своє право на те, щоб бути й процвітати.
Світлана Бондар для Infopost.media
Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено Інститутом Центральноєвропейської Стратегії в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».