Буджак. Наша Європа
30 Грудня, 2025
Сьогодні Центральна Європа нагадує картковий будинок, стіни в якому завалюються одна за одною.
Спочатку від європейських ідеалів свободи й демократії відійшла Угорщина під керівництвом Віктора Орбана, згодом цією ж стежкою пішла Словаччина під проводом Роберта Фіцо. Румунія під час президентських виборів пройшла над прірвою, але зростання праворадикальних і популістичних рухів не віщують нічого доброго в наступному виборчому циклі.
Зростання антиукраїнських настроїв у Польщі і потенційний конфлікт між президентом та урядом підкосять лідерські позиції країни в регіоні та провадитимуть до (само)ізоляції й фокусу на внутрішніх проблемах.
І вже за кілька тижнів до цього «кульгавого» клубу цілком вірогідно долучиться й Чехія, де після виборів може бути сформовано популістичний, євроскептичний і по суті проросійський уряд.
Як виявилося, Росії не потрібно бомб і танків, щоб схиляти цілі країни на свою сторону – вистачить маніпуляцій громадською думкою і схильних до політичного колабораціонізму місцевих еліт.
🎧 Публікацію можна прослухати також на одній з платформ:
Spreaker Spotify Apple Podcasts
Парадокс ситуації полягає в тому, що саме ці країни добре знають Росію і пам’ятають довгі десятиліття окупації, але попри це на демократичних виборах обирають політиків, які релятивізують загрозу і обіцяють умиротворення агресора. Мовляв, нас не потрібно не те що атакувати, а навіть залякувати не слід – ми заздалегідь готові здатися і скоритися.
Нам не личить аж занадто критикувати ці народи за їхній вибір, бо ж українці й самі не на одних виборах керувалися подібною логікою і вірили в ілюзії про мир і шанс домовитися.
Тепер, навчені страшною бідою, ми намагаємося застерегти своїх сусідів від небезпек і загроз, але самі чудово знаємо, що вчитися можна тільки на власних помилках. Нас же нічому не навчив приклад Грузії, правда?
У цій ситуації і за обставин, що, схоже, матимуть негативну динаміку й надалі, Україні слід не посипати голову попелом, а зайняти проактивну позицію і сформувати реалістичну стратегію співпраці з західними сусідами.
Для цього, на мій погляд, треба усвідомити три основоположні речі, що визначатимуть тенденції і рівень співпраці в нашому регіоні в найближчі п’ять років.
По-перше, через внутрішню турбулентність співпраця з урядами і політичними елітами цих країн не даватиме належних результатів або ж даватиме тільки тимчасові.
Тому варто сконцентруватися на побудові діалогу з суспільствами цих країн. Оскільки потенціал політичного впливу практично себе вичерпав, слід вдаватися до активнішої роботи з середовищем громадського сектору, розширювати поле для культурної дипломатії, залучати до цього процесу українську діаспору та біженців.
Важливо не тільки відкрити філії Українського Інституту в цих країнах, а й дати їм ресурс для роботи. В умовах бюджетного дефіциту це болюче питання, але просто цікавих креативних ідей чи вивіски недостатньо – потрібні реальні інвестиції в цей проєкт. Кожна витрачена на пояснення й промоцію України гривня повернеться сторицею – і, що найважливіше, дасть не тимчасовий вау-ефект, а довгострокові наслідки. Говорячи з суспільствами, ми створимо фундамент для того, щоб антиукраїнську риторику з роками було мінімізовано в політичному порядку денному.
По-друге, давно пора відмовитися від позиції жертви, яка закликає до моралі та співчуття. Це вже не працює і викликає тільки роздратування. Українська позиція має будуватися на конструктиві і просуванні стратегії win-win. Інтеграція й подальший вступ України в ЄС – це не тільки про політику, але передусім про економіку, інвестиції й розвиток. Для сусідніх держав – це потужний інструмент розвитку своїх східних регіонів, які в усіх цих країнах бідніші за решту. Ми не протягуємо руку по милостиню, ми хочемо міцний потиск і співпрацю.
По-третє, в перспективі найближчих років у Центральній Європі не буде сильного об’єднавчого процесу, навпаки – країни будуть все більше поринати у власні проблеми та самоізолюватися. У жодній з них не існує не тільки політичного руху, а навіть інтелектуального концепту стабільного регіонального союзу, що ґрунтується на цінностях та взаємній повазі.
Відсутність лідера в регіоні створює не тільки загрози, а й відкриває політичні перспективи для України. Святе місце порожнім не буває – і поки політичні еліти наших сусідів фрустровані й дезорієнтовані, настає наш зоряний час.
Не просто Україна як частина Центральної Європи, а Україна як новий лідер Центральної Європи – ось як звучить наше домашнє завдання. Бути форпостом європейських цінностей в регіоні, гарантом його безпеки, вміло конвертувати свою роль та авторитет в економічні та інфраструктурні вигоди.
Зрештою, країни Центральної Європи в географічному сенсі аж ніяк не є центральноєвропейськими, бо становлять східний край ЄС. Щоб їм опинитися в реальному й безпечному центрі ЄС – туди має вступити Україна.
Як на мене, цілком реалістичне і взаємовигідне для всіх сторін завдання.
Андрій Любка для Infopost.Media
Рекомендуємо прочитати авторські колонки Андрія Любки для нашого видання
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
