Центральна Європа без ілюзій: між свободою, страхом

Цей текст є аналітично-публіцистичним викладом ключових тез, що пролунали під час панельної дискусії  «Центральна Європа як простір солідарності й добросусідства: що далі?», яка відбулася в межах форуму Re:Open Zakarpattia.

У фокусі цього матеріалу — позиції українських учасників дискусії: Віталія Портникова, журналіста, публіциста, телеведучого, та Іванни Климпуш-Цинцадзе, народної депутатки України, за модерації Андрія Любки, директора Інституту Центральноєвропейської Стратегії.

Такий фокус є свідомим редакційним вибором. У ситуації, коли питання добросусідства, європейської інтеграції та прав національних меншин дедалі частіше інструменталізуються у внутрішній політиці країн Центральної Європи, важливо чітко зафіксувати українське бачення регіону, його викликів і можливостей для солідарності.

Виступи іноземних учасників дискусії — як носіїв політичних, експертних та суспільних позицій країн Центральної Європи — будуть представлені в окремому матеріалі. Такий поділ дозволяє не змішувати різні оптики, а натомість уважно й послідовно проговорити логіку аргументації кожної зі сторін та створити простір для осмисленого діалогу.

Цей текст відтворює основні смислові лінії та інтелектуальні рамки дискусії, що визначають українське бачення Центральної Європи як простору безпеки, солідарності та відповідального добросусідства на шляху України до Європейського Союзу.

Розмова про Центральну Європу відбулася одразу після панелі про військо і безпеку — і це не випадково. Саме безпекові виклики сьогодні найточніше пояснюють, чому регіон, який ще донедавна асоціювався з демократією, солідарністю і «європейською надією», дедалі частіше демонструє втому від свободи й готовність до компромісів з агресором.

Андрій Любка, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії, задає рамку дискусії прямо: за сім років роботи інституту ситуація в Центральній Європі не покращилася: навпаки, вона стає дедалі складнішою. І це змушує поставити незручне питання: коли відбувся переломний момент і чому центральноєвропейський етос демократії почав поступатися популізму, радикалізму й заграванню з Росією?

Перелому не було — були ілюзії

Віталій Портников, журналіст, публіцист, телеведучий  одразу заперечує саму ідею «переломного моменту». На його думку, проблема не в тому, що Центральна Європа зрадила свої цінності, а в тому, що ми довгий час бачили лише те, що хотіли бачити.

«Поруч із цією Центральною Європою, яка завжди шукала демократію, з’явилася Центральна Європа, яка шукала абсолютно іншого».

Європа оксамитових революцій — це не вічна сутність регіону, а історичний момент, спричинений крахом Радянського Союзу. Поки імперія існувала, був потужний рух опору — Угорщина 1956-го, Чехословаччина 1968-го, польська «Солідарність». Але паралельно існувала й інша Центральна Європа: Янош Кадар, Густав Гусак, воєнний стан у Польщі — і ті, хто все це підтримував.

Ці люди не зникли. Вони просто чекали моменту, коли знову з’являться «карти». І коли стало очевидно, що Захід вагається, а Росія повертається як фактор сили, поруч із Центральною Європою демократії знову постала Центральна Європа іншого вибору.

Найяскравіший символ цього — Віктор Орбан. Його політична еволюція від ліберала й вихованця фонду Сороса до правого радикала, готового зустрічатися з лідерами ультраправих у Європі, для Віталія Портникова не є аномалією. Це віддзеркалення суспільного запиту. 

«Сьогодні мейнстримними в Центральній Європі є люди, які завжди були ворогами свободи».

Вони можуть бути ультраправими, ультралівими, ніякими, але вони вороги свободи. І таких ворогів свободи і в нашій власній країні забагато.

Свобода чи «зручна несвобода»

Ключовий же вододіл, за Портниковим, залишається тим самим, що й у ХХ столітті: імперське питання Росії. Як тоді майбутнє Центральної Європи залежало від краху СРСР, так і сьогодні воно залежить від того, чи зможе Росія зберегти контроль над своїм імперським простором — від Ужгорода до Ашгабаду.

«Тріумф Росії буде означати, що Центральна Європа буде регіоном контролю людей, які знають, що несвобода краще за свободу».

Тріумф Росії означатиме Центральну Європу як регіон керованої несвободи, де домовленості про нафту, газ і «ненапад» важливіші за демократичні цінності. Поразка імперських амбіцій Росії означатиме інше майбутнє: без альтернативи свободі.

Читай також 👇
Центральна Європа: картковий будинок, що сиплеться на наших очах. Колонка Андрія Любки

У цьому контексті Віталій Портников формулює одну з найжорсткіших, але принципових тез дискусії: «навіть недосконала, неідеально демократична, але незалежна Україна є критично важливою для європейської свободи». Бо ключовим є не якість демократії, а відсутність контролю з боку Москви.

Цю логіку, за його словами, чудово розуміють на Заході. Саме тому США готові співпрацювати з недемократичними режимами Центральної Азії — не з любові до авторитаризму, а з прагнення вирвати ці країни з імперського поля тяжіння.

Якщо Україні, а згодом Білорусі й Молдові, вдасться відірватися від російського впливу, якщо те саме станеться на Кавказі та в Центральній Азії, Центральна Європа отримає шанс. Якщо ні — не пощастить усім.

Солідарність, яка виявилася тимчасовою

Іванна Климпуш-Цинцадзе, народна депутатка України, переводить розмову з геополітичної площини в площину практичних відносин України з сусідами. Вона нагадує: повномасштабна війна у 2022 році справді створила відчуття пробудження Центральної Європи і створення простору добросусідства, взаємопідтримки, і відкритих кордонів — насправді виявилося тимчасовою реакцією на шок, а не результат глибоких змін.

«Те, що у 2022 році здавалося реальним пробудженням і простором добросусідства, насправді виявилося тимчасовою реакцією».

Війна лише загострила проблеми, які існували давно. Політика уряду Орбана, позиція Роберта Фіцо, протести польських фермерів проти українського зерна — усе це прояви глибших розбіжностей, частково об’єктивних, частково сконструйованих.

«Війна оголила дуже суттєві розбіжності, які були присутні й раніше, але тепер вони ще більше загострилися».

Важливий акцент: Україна не може перекладати всю відповідальність на сусідів. Частина проблем — це питання нашої суб’єктності, нашої проактивності, нашої участі в регіональних форматах. Була ціла низка ініціатив — Вишеградська група, Бухарестська дев’ятка, ініціатива Трьох морів, Центральноєвропейська ініціатива, але ми не завжди давали їм імпульс. Та й самі країни Центральної Європи не надто надають сьогодні перевагу регіональним форматам.

Водночас розбіжності з’явилися не лише між Україною та Центральною Європою, а й всередині самого регіону. Це не виняток і не аномалія — це загальна тенденція.

Контактні зони чи чергові лінії напруги

Окремий блок дискусії — питання прикордонних регіонів. Чи можуть Закарпаття, Буковина, Бессарабія стати не зонами конфлікту, а зонами контакту між Україною та ЄС?

Климпуш-Цинцадзе відповідає обережно оптимістично: так, історія Європи знає такі трансформації. Але вони ніколи не відбувалися автоматично. Щоб стати привабливими контактними точками, Україні доведеться докласти надзвичайних зусиль — і передусім перестати обманювати себе щодо власного образу в очах сусідів.

«Нам завжди здається, що ми виглядаємо краще, ніж є насправді. Давайте просто себе не обманювати».

Популізм, ізоляціонізм і політичні цикли — глобальне явище, присутнє і в США, і в Європі. ЄС і НАТО можуть пом’якшувати конфлікти, але вони не замінять живої регіональної співпраці. А Центральна Європа — це регіон спільної історії, культури й безпеки, який перебуває в зоні прямого агресивного інтересу Росії.

«Мені страшно думати, що деякі країни Центральної Європи бачать більшу загрозу від українського членства в ЄС, ніж від залежності від енергоресурсів Росії».

І це питання не лише до них, а й до нас: що саме Україна й регіони загалом можуть запропонувати в цьому діалозі, аби повернути партнерів до тверезої оцінки реальності та разом вибудувати спільний безпековий простір — як базову цінність для розвитку, добросусідства та взаємної поваги.

«Від результатів нашої боротьби буде залежати майбутнє цього простору».

Читай також 👇
Сусіди України на роздоріжжі. Колонка Віталія Портникова

Буферна зона — але для кого?

Фінальний акорд дискусії задає Андрій Любка, повертаючись до улюбленої тези Орбана про Україну як «буферну зону» між Європою і Росією. Любка формулює провокативне, але точне запитання: чи не створює Орбан цю буферну зону всередині самого Європейського Союзу, формуючи антиукраїнський блок у Центральній Європі?

Відповідь Віталія Портникова гранично проста й жорстка: Орбан робить усе, щоб Центральна Європа стала буфером між Заходом і геополітичним Китаєм, а Україна — частиною цього буфера. Натомість інтерес України й Європи — протилежний: буфером між Європою і Китаєм має бути Росія, а не Центральна Європа і не Україна.

У цьому, власне, і полягає головний вибір, який стоїть перед регіоном — і від якого залежить не лише майбутнє України в ЄС, а й саме питання свободи в Центральній Європі.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
Фото: Сергій Денисенко, Наталія Радченко

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».