Чому в кожній українській школі має бути курс із добросусідства: досвід Школи вільних та небайдужих у Львові

У цій школі кілька років поспіль діє курс добросусідства. Засновники вважають, що це — не просто дипломатична навичка, а стратегічна умова виживання та розвитку громадян України в найближчому майбутньому.

Тож цей курс розглядають як практичний інструмент формування безпечного середовища для майбутнього українського середнього класу зокрема. І, власне, замість застарілих пострадянських наративів про «вороже оточення» або ж поділ на «ближнє» та «дальнє» зарубіжжя, учні 8–11 класів опановують «добро-знання» про сусідів.

У школі переконані, що неможливо бути добрими сусідами без базових знань про культуру, музику, кіно, географію та історію одне одного. Загалом курс добросусідства поєднує теоретичні блоки з історії, літератури, культури, географії зі щорічними експедиціями учнів до Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії для пошуку спільних культурних та економічних точок дотику. Такий підхід, переконує директор з місії і цінностей Школи вільних та небайдужих Олесь Пограничний, вчить підлітків бачити в сусідах партнерів і захищати власні інтереси без агресії.

Традиція добросусідства від Шептицького та Тихого

— Ми як школа працюємо вже 10 років, — каже Олесь Пограничний. — Наш курс добросусідства розрахований на учнів 8–11 класів, хоча багато його елементів ми впроваджуємо ще з початкової школи, із першого класу. Формально ми ведемо цей курс третій рік, а практично підготовкою до нього була сама візія засновників школи та нашого управлінського пулу.

Пан Пограничний каже, що менеджерам школи дещо шкода, що вони в цьому питанні є певною мірою «піонерами».

— Хоча, насправді, ми не зовсім перші — якщо брати українську культуру, то такі речі простежуються ще у митрополита Андрея Шептицького, з його постійною візією єдності християнства, у Вишеградських зустрічах, у його прагненні до єдності народів-сусідів. Зрештою, добрим прикладом був український дисидент Олекса Тихий — він свій перший тюремний термін отримав саме за протест проти введення окупаційних військ в Угорщину, — наголошує Олесь Пограничний.

👉  Читай також:
Довга дорога до Польщі. Колонка Андрія Шекети

Діалог замість електоральної ворожнечі

Підтримка українсько-польських діалогів — це теж жест добросусідства. Один із засновників Школи вільних та небайдужих Андрій Худо брав участь у таких заходах — наприклад, уже впродовж 25 років 1 листопада проводиться спільна молитва примирення на українському та польському військових похованнях Личаківського кладовища. Люди, які там поховані, 100 років тому між собою воювали і вбивали одне одного, а зараз знову починає розігруватися карта протистояння між нашими народами. Нині її активно використовують недоброчесні політики, ймовірно підживлені Кремлем. На таких акціях лунають питання: чи готовий хтось із політиків відповідати за те, чим це може закінчитися? Звісно, часто вони живуть каденціями по 4–5 років, вони насамперед думають про рейтинги — але чи також про те, чим завершиться нинішня електоральна міжнаціональна ворожість?

Олесь Пограничний наголошує: в кожному народі національна культура протистоїть національній дикості — чи то в Америці, чи в Британії, чи в Польщі, Угорщині чи Україні.

— У нас теж є своя «національна дикість», про яку ми просто не говоримо зараз, бо такі часи. Але є певна частина людей, які не готові бути добрими сусідами навіть для своїх співвітчизників (мається на увазі поділ на «східняків» та «западенців» — і як наслідок взаємне несприйняття один одного). Очевидно, що українцям теж треба дбати, аби наші культурні наративи не були подолані нашою ж ворожнечею й не зіграли, зрештою, проти нас, — каже він.

Добросусідство, зокрема для середнього класу, — це безпечне середовище

Власне, наголошує пан Пограничний, на цьому ґрунті в Школі вільних та небайдужих і започаткували курс добросусідства.

— Це інвестиція в «довгу історію». Ми хочемо, аби наші діти жили в іншому середовищі, не знаючи таких протистоянь, які були між українцями та поляками чи угорцями. Наша візія така: подіям на Волині передувала майже двадцятилітня історія ворожнечі та мови ненависті між поляками та українцями. Ми хочемо, щоб наші діти жили в іншому середовищі. І це не просто наше бажання — це їхнє завдання як майбутніх громадян: формувати безпечне середовище, де сталість їхнього життя та діяльності буде гарантована добрими відносинами із сусідами. Це не про електоральну перемогу «тут і зараз», а про тривалий мир, — каже Олесь Пограничний.

Він наводить приклад «консерв», які закладалися в ХХ столітті для розпалювання ворожнечі між українцями та сусідами і, зрештою, вибухнули в потрібний момент.

— Це і словацька тема, і угорська, де роками культивувалися старі образи або страхи. Наприклад, маніпуляції навколо Тріанону в Угорщині чи декретів Бенеша у Словаччині — це ті самі інструменти, які зараз перетворюються на реальне блокування наших прагнень до євроінтеграції, — додає він.

Від «добрознання» до добросусідства

Просимо пана Пограничного розказати, як виглядає курс добросусідства у їхній школі.

— На наше переконання, добросусідство починається із добро-знання. Якщо ви проведете експеримент у своєму середовищі й попросите друзів/колег назвати двох-трьох словацьких поетів, спортсменів чи музикантів, або угорських, або румунських, — вам, швидше за все, не відповідять. От політиків на кшталт Орбана чи Фіцо знають усі, але де противага? Яка рівновага? «Орбани» були й будуть завжди, але мусить бути й противага. Саме тому має бути «добро-знання»: якщо ти нічого не знаєш про сусідів, у цих прогалинах за «правильної» роботи ворожої пропаганди швидко загніздяться інші, згубні наративи. Типова шкільна програма досі йде у фарватері постсовєтського бачення: є країни — великі гравці (Британія, Німеччина), і вони важливі, і є маленькі й, відповідно, не дуже важливі. От Словаччина в цьому сенсі розглядається просто як транзитна дорога до Італії чи, максимум, як лижні курорти.

Спільні точки дотику в історії та культурі

Також, каже Олесь Пограничний, дуже важливо розповідати про історію сусідів, показуючи спільні точки, які нас об’єднують, — і поступово набиратися знань і досвідів про конкретну країну-сусіда. Це тривалий процес. Як і плекання культури.

— Наприклад, у Словаччині є місто Зволен, де брали шлюб Лев Данилович і Констанція. Східна Словаччина — це лемківська і бойківська культура, це Енді Воргол. У сучасній словацькій культурі є гурт «Хордза» (HRDZA), який виконує словацькі, українські та польські пісні, ми дуже любимо цей «словацький вайб». От вже є точки дотику, які треба розширювати.

Наука має збуджувати інтерес до пізнання. Природа спільна — є спільні ріки і гори. У кожній ділянці знань є щось, що нас поєднує із сусідами. Наприклад, композитор Анджей Нікодемович народився і більшу частину свого життя прожив у Львові, а славетний Єжи Новосельський (Юрій Новосільський) трактував себе як українець. Ми показуємо це дітям у ненав’язливий спосіб.

Від уроків до мандрівок

Кожного року курс добросусідства в цій школі завершується поїздкою до країн-сусідів.

— Цього року 8 клас їде в Польщу, 9 — у Словаччину, 10 — в Угорщину. Наступного року 11 клас поїде в Румунію. Маршрути трансформуються. Наприклад, у Словаччині ми починали зі Свидника та Бардієва, їхали в Попрад і Словацький Рай, бачили Татри, відвідали Братиславу, де зупинявся Сковорода. Були на прийомі в посла України і навіть на заводі Volkswagen Group. Тобто ми вивчаємо культуру, географію, історію та економіку.

Загалом школа ще випрацьовує окремий курс, прописаний та методично оформлений. Протягом року на кожному предметі є вкраплення курсу добросусідства: матеріал вчителі інтегрують у програму географії, історії, літератури, мистецтва.

— Ми подаємо інший концепт: замість «столицецентричності» говоримо про регіони. Наприклад, часто діти чують про «спірні» території, а ми вчимо їх, що це території «спільної спадщини». Не на спірності акцентуємо, а на спільності.

Наприклад, в історії науки ХХ століття є Львівсько-Варшавська математична школа. У Львові реставрована «Шкотська кав’ярня». Зрештою, і сам Стефан Банах похований у Львові. Активним учасником цього наукового середовища був Мирон Зарицький, батько Катрусі Зарицької, зв’язкової Романа Шухевича. У Львові діяла філософська Львівсько-Варшавська школа. Частина науковців-філософів була народжена в Галичині — наприклад, Ян Лукасєвич, Казимир Айдукевич, Стефан Балей. До речі, Стефан Балей був членом Наукового товариства Шевченка, викладачем Українського таємного університету у Львові, а у 1916 році написав перший психоаналітичний аналіз Шевченка «З психольогії творчости Шевченка».

👉  Читай також:
Дуже довга та складна дорога до Польщі – із Закарпаття

Методика та виклики для вчителів

Власне, акцентує Олесь Пограничний, створення методички для цього курсу в Школі вільних та небайдужих для вчителів — у процесі. Тут важливо наголосити, що переважну більшість вчителів також треба вчити добросусідству — і часом поміняти вже сформовану думку важче, ніж у дітей.

— Радянська парадигма вважала «ближнім зарубіжжям» Росію, а Польщу, Словаччину — чимось далеким. Ми ж вибудовуємо інший концепт по крупинках. Зазвичай історія — це опис конфліктів та воєн, а нам треба побудувати її інакше. Ми збираємо матеріали про те, що мав би знати освічений українець середнього класу: про Лютославського, Гедройця, Гомбровича тощо.

Наші вчителі радо пропонують ідеї, але багатьом треба самим вчитися та набиратися експертності. Бо він підготує інформацію — але ж на уроці діти спитають! Наприклад: «А чому була операція Вісла?». У цьому сенсі треба подумати, що відповісти. У Галичині старше покоління людей, які мали досвід переслідування в родині чи переселення під час «акції Вісла», часто говорили, що Польща — найгірший ворог українців. Ми ж згадуємо Єжи Гєдройця, які формували в той час зовсім інші візії українсько-польських відносин. Просто у той час не вони перемогли — перемогли люди з іншими поглядами, що й призвело, зрештою, до пацифікації, волинської трагедії, акції «Вісла»… Але ми маємо знати про ці альтернативи й говорити про них, — каже Олесь Пограничний.

Тут ще правда така: для того, щоб виховувати учнів у дусі поваги та гідності, вчителеві треба самому бути носієм цих скілів та чеснот, — наголошує він.

Софт-скіли, які працюють «в довгу»

— Наших дітей ми вчимо бути більш відкритими й менш ворожими, — продовжує пан Олесь. — Ми вчимо їх вирішувати конфлікти словами, а не кулаками. Якщо в голові є ідея добросусідства, то вони розуміють, для чого це: щоб не воювати у своєму майбутньому житті з поляками чи угорцями. Це їхня безпосередня користь — щоб на кордоні нікого не принижували і щоб вони самі нікого не принижували, щоб вони могли провадити там власні чи спільні бізнеси, мати там партнерів і друзів.

Ну й іще щодо знання сусідів: коли учні бачать, як поводяться однолітки за кордоном (не кричать, дотримуються правил у громадських місцях та заповідниках), вони самі стають вихованими. За словами Олеся Пограничного, це важко якось виміряти, це софт-скіли, але вони працюють «в довгу».

З часом це проявляється у зміні самовідчуття: дитина перестає почуватися «чужою» чи меншовартісною за кордоном. Коли учень знає контекст країни, розуміє правила гри та бачить гідну поведінку ровесників, він підсвідомо копіює цю модель. Це виховує внутрішню дисципліну та повагу до чужого простору, які він привозить із собою додому. Зрештою, це і є формування європейської ідентичності на практиці — не через гасла, а через засвоєння прийнятних етичних норм та побутової культури, що згодом стає природною частиною його власного життя.

— Зрештою, «зло» чи ворожнеча між людьми завжди були, є і будуть. Однак поряд існує і щось, що свідчить про прагнення до порозуміння і творення добропорядку. І це екзистенційний вибір кожної людини, — наголошує Олесь Пограничний, — ухвалити рішення, з ким іти у парі по життю.

Директор Школи вільних та небайдужих каже, що сьогодні у світовому інфопросторі надто багато пропозиції ненависті. Тож, власне, завданням школи є зрівноважити це поле пропозицією порозуміння та поваги до гідності.

Тетяна Когутич для Infopost.Media 
Фото надані Школою вільних та небайдужих

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».