Чому буковинський досвід міжетнічного діалогу важливий для євроінтеграції України, – пояснює Надія Бурейко

Буковину віддавна називають моделлю мирного співжиття різних етнічних спільнот. Але наскільки цей образ відповідає сьогоднішній реальності – в умовах війни, російської дезінформації та руху України до ЄС?

Про це – в інтерв’ю з Надією Бурейко, кандидаткою політичних наук, директоркою програми «Україна за кордоном» Ради зовнішньої політики «Українська призма», за сумісництвом дослідницею мережі міждисциплінарних українських студій KIU при Європейському університеті Віадріна.

У розмові йдеться про те, чи буковинська мультикультурність є справжнім ресурсом або лише заромантизованим образом; як Росія використовує тему національних спільнот, щоб розпалювати міжетнічну напругу в регіоні. Також як змінюється розуміння української політичної нації – від етнічних маркерів до громадянських; чому Україна і Румунія досі залишаються одна для одної малознайомими сусідами і що може змінити це на рівні людських контактів та культурної дипломатії. А ще – яким може стати майбутнє Чернівецької області після вступу України до ЄС: периферією чи новим мостом Центральної Європи?

– Буковина часто постає як модель мирного співжиття різних етнічних спільнот. Наскільки цей образ відповідає реальності сьогодні, особливо в умовах війни та євроінтеграції? І чи можемо ми говорити про буковинську мультикультурність не як про минуле, а як справжній ресурс для сучасної України?

– Буковину дійсно називають регіональною моделлю мирного толерантного співіснування представників багатьох етнічних спільнот. Такі вирази, як «буковинська толерантність», «буковинська мультикультурність», «буковинське культурне різноманіття», «буковинська культурна мозаїка», стали невід’ємною частиною як наукового, так і публічного дискурсу про регіон. Я і сама, наприклад, на наукових заходах, презентуючи кейс Буковини, часто згадую відомий опис (Георга Гайнцена) Чернівців, що нагадував корабель з українською командою, німецькими офіцерами та єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором курсував між Заходом та Сходом. Це – дуже красиво, однак і доволі заромантизовано. Такий образ сформувався не випадково, а під впливом саме прикордоння, де перепліталися різні державні, культурні, мовні та релігійні впливи. Як більшість прикордонних регіонів, Буковина проживала різні історичні періоди, і не завжди йшлося лише про ідеальну «контактність», мала місце і «конфліктність». 

Читай також 👇
Буковинська толерантність: міф чи історичний досвід? Про що говорили на Re:Open Bukovyna

У наукових дослідженнях показано, що Буковина є простором постійного переговору ідентичностей. Важливо те, що з часом ця мультикультурність стала нормою повсякденного життя, інтегрованою навіть в урбаністичний простір – погляньмо хоча б на назви наших вулиць, якими ми ходимо у Чернівцях, чи на кількість так званих «народних домів». Це – і про історичний розвиток, і про міський бренд, і про міф як частину бренду. В умовах євроінтеграції зараз Буковина має всі шанси гучніше заявити про себе, і слідуючи європейському гаслу єдності в різноманітті стати своєрідною лабораторією взаєморозуміння та міжкультурного діалогу – як усередині самої країни (з огляду на те, що нині ми приймаємо чимало внутрішньо переміщених осіб з інших регіонів України), так і за її межами.  

– Упродовж останніх років тема національних спільнот дедалі частіше стає інструментом політичного тиску. Як відрізнити справжній захист прав меншин від їхньої маніпулятивної експлуатації? Чи є в Буковини своєрідний «імунітет» до таких сценаріїв завдяки її історичному досвіду?

– Як показала практика, історичний досвід не гарантує імунітету, особливо коли йдеться про російську дезінформацію. Можливо, дехто казатиме, що неправильно скрізь шукати «руку Москви», однак я впевнена, що її відслідковувати треба, щоб знати, звідки такі сценарії виникають, і як цілеспрямовано намагаються розгойдати конфлікти у регіоні. Чутливі теми національних спільнот в Україні неодноразово використовувалися в політичних цілях Росії, про що йдеться, зокрема, у численних аналітичних дослідженнях, у звітах Єврокомісії. Можемо згадати, наприклад, новину з фейковою «Асамблеєю румунів Буковини», яка влітку 2015 року нібито вимагала автономії для етнічних румунів у Чернівецькій області, з учасниками під вигаданими іменами. Добре, що представники румунської громади у регіоні є медійно активними і впізнаваними, і вони відразу ж спростували тоді будь-яку причетність до так званої «Асамблеї». Але ж новину швидко підхопили, і вона навіть потрапила в інформаційний простір сусідніх країн. І таких спроб розхитати конфлікти саме на міжетнічному ґрунті було чимало. І люди реагують, часто ці закиди в інфопросторі заточені під гострі суспільні теми, які викликають емоційну реакцію, які найбільше болять. 

Імунітет тут треба виробляти насамперед через медіаосвіту громадян, через професійність наших медіа, через підвищення рівня суспільної довіри до громадських ініціатив, до представників органів влади. Тобто йдеться про системну послідовну роботу на випередження фейків. Важливо також, щоб влада комунікувала з населенням не реактивно, а у режимі проактивного інформування. Адже часто інформаційна напруга виникає там, де бракує своєчасного пояснення. Гучної реакції на «мовну статтю» «Закону про освіту» у 2017 році, наприклад, можна було б якщо не уникнути, то істотно пом’якшити, за умов належного інформаційного супроводу. 

– У суспільстві часто можна почути, що тема національних спільнот – це «проблема, яку нам нав’язують ззовні». Наскільки небезпечним є таке спрощення для країни, яка прагне бути частиною європейської спільноти?

– Питання національних меншин було одним із пунктів «7 кроків» ЄС для України, від виконання яких залежав наш прогрес в європейській інтеграції. Тому Україна намагалася робити послідовні кроки у цьому напрямі, і закон «Про національні меншини (спільноти) України» став одним із ключових моментів наближення до стандартів ЄС у сфері прав національних меншин. У подальшому до Закону були внесені зміни з урахуванням рекомендацій Венеційської комісії. Без виконання цих умов не було б початку переговорів про вступ, а згодом – відкриття першого кластера для членства України в ЄС. Важливо зараз зберігати цей темп, забезпечуючи практичне втілення на місцях – в освіті, медіа, адміністративних практиках, підтримці постійного діалогу з громадами. 

Що стосується сприйняття у суспільстві, то їх треба детально вивчати. Часом  можна отримати доволі несподівані результати. Так, наприклад, репрезентативне опитування, яке ми з колегами проводили влітку 2019 року, показало, що близько 60% респондентів, які ідентифікують себе румунами у північній частині Буковини, ніколи не чули про «мовну статтю» «Закону про освіту». При цьому її обговорення вийшло далеко за межі України та викликало широкий міжнародний резонанс. Тому суспільні уявлення та повсякденні практики можуть часом не збігатися з публічним дискурсом.

– Росія роками використовує історичні травми та етнічне питання, щоб розсварити Україну з її західними сусідами. Буковина безпосередньо перебуває в полі таких гібридних операцій. Які наративи російської дезінформації щодо «утисків меншин» є зараз найнебезпечнішими на регіональному рівні і як локальні громади можуть їм ефективно протидіяти?

– Насправді саме це стало поштовхом до мого дослідження самоідентифікації румунів у північній частині Буковини. Я народилася та виросла в Чернівцях, закінчила тут школу та університет, сформувалася як особистість. І оця «буковинська толерантність та багатокультурність» були вмонтовані в мене, вони стали частиною мого світогляду. Тому коли я з новин вперше почула про нібито обурену своїм становищем румунську меншину на Буковині, працюючи тоді у швейцарському університеті Сент Галлена, я не змогла не відреагувати. Я ініціювала дослідницький проєкт «Буковина як контактна зона», щоб визначити, як же насправді самоідентифікують себе румуни, які проживають тут, як ставляться до країни свого проживання та країни свого етнічного походження, якою мірою прив’язані до них, які фактори впливають на формування таких прив’язаностей, як оцінюють державну політику у різних сферах. З цими даними ми з колегами могли потім давати науково обґрунтовану відповідь усім тим, хто піддавався впливу різноманітних маніпуляцій навколо нібито міжетнічної напруги у регіоні. Бо на рівні суспільних сприйняттів тих, хто ідентифікував себе як етнічні румуни, такої напруги виявлено не було.  

Щодо наративів, найнебезпечнішими завжди будуть ті, які викликатимуть найбільш емоційні сплески, те, що робить нас найбільш вразливими, що нам болить. Зазвичай йдеться про вирвані з контексту чутливі сюжети, які гіперболізуються, переносяться на всю спільноту і подаються як системні проблеми, емоційно заряджені меседжі, які легко підхопити і підірвати ними довіру. Як цьому протидіяти, я вже частково відповідала у попередньому питанні. Знову ж таки – професіоналізмом – в освіті, в медіа, у державному управлінні. Іти на випередження. Комунікувати системно, перебувати у постійному діалозі, а не ініціювати його тоді, коли виникла проблема, не допускати інформаційного вакууму. При цьому цей діалог варто вести на всіх рівнях.

– Чи вважаєш, що Україна сьогодні має унікальний шанс переосмислити саму ідею політичної нації: не через етнічну однорідність, а через спільний досвід війни, солідарності та відповідальності? І яке місце в цій новій нації може зайняти етнічне різноманіття?

– Насправді ми почали переосмислювати це задовго до початку повномасштабної війни – ще з часів Помаранчевої революції, а особливо Революції гідності. Коли у 2013 та 2015 роках ми з колегами проводили всеукраїнські опитування у рамках міждисциплінарного дослідницького проєкту Університету Сент Галлена, результати вже тоді показали переважання маркерів, які визначають політичну націю. Бо переважна більшість респондентів зазначили, що бути українцем/українкою для них насамперед означало відчувати себе українцем/українкою, поважати та дотримуватися українських традицій, допомагати співвітчизникам, поважати українські політичні інституції та закони та бути готовим захищати Україну у випадку загрози її суверенітету та єдності. Відбувався поступовий зсув від так званих «етнічних» маркерів, зокрема етнічного походження чи рідної мови. Дослідження показали, що мовна ідентичність, наприклад, часто була ситуативною й не завжди прямо визначала політичну лояльність, попри те, що довгий час ми вважали інакше. Цікаво, що такий розподіл був характерний для всіх респондентів, незалежно від їхнього етнічного походження. Вважаю, що найкраще це питання дослідив український науковець Володимир Кулик, й усіх завжди закликаю читати його публікації.

Читай також 👇
Час оновити доктрину: Євген Глібовицький про важливість оновлення відносин між Україною та Європою

Згадані мною опитування мали доволі унікальну для України вибірку – 6 тисяч респондентів. Це дозволило проаналізувати сприйняття не тільки не загальноукраїнському, але і на локальному рівні. Посилення громадянського виміру ідентичності спостерігалося у всіх регіонах, особливо серед молодших за віком респондентів.

Війна тільки пришвидшує ці процеси, коли ідентичність посилюється навколо захисту суверенітету, солідарності, спільних цінностей. І припускаю, і спільної травми теж, що, на жаль, є неминучою. Багатоманітність у цьому може стати ресурсом соціальної стійкості та згуртованості – знову ж таки, якщо вона не інструменталізується з політичною метою. 

– Наскільки українська держава навчилася говорити про національні меншини мовою прав людини та демократії, а не виключно мовою безпеки й потенційних ризиків? І чи є якість міжетнічного діалогу справжнім тестом на зрілість української демократії в контексті вступу до ЄС?

– Мені здається, що ми – і тут маю на увазі «ми» як українське суспільство – досі цьому вчимося. І у ситуації, коли національні меншини перебувають у фокусі політичних спекуляцій, це дається не завжди легко. Ми, як суспільство, досі виховуємо в собі прийняття та повагу до «інакшості». Важливо системно і послідовно постійно наголошувати на тому, що визнання прав меншин (не тільки національних) та забезпечення цих прав є невід’ємною складовою демократії, за яку ми боролися багато років і частиною якої ми неодмінно хочемо залишатися. Це – те, що робить нас частиною європейської спільноти і водночас – важливо – відрізняє нас від російської моделі. 

– Переговори про вступ до ЄС – це не лише юридичний процес, а й питання довіри між суспільствами. Що конкретно могла б зробити Україна вже зараз – на рівні жестів, символів, людських контактів – аби довіра між Чернівцями і, скажімо, Сучавою чи Клужем справді зростала?

– Перш ніж починати будувати довіру, варто познайомитися один з одним. Ситуація є такою, що до повномасштабної війни в Україні та Румунії майже не знали один про одного. Це ми у нашій чернівецькій «бульбашці» сприймали поїздки у сусідню Румунію як щось звичайне, коли транскордонні зв’язки дозволяли легко поїхати до сусідів на шопінг. Для нас ще до повномасштабного вторгнення було доволі звичним літати з аеропортів Сучави чи Ясс, бо туди з Чернівців було швидше дістатися, ніж до Борисполя, та й дешевше, бо було більше «лоукостів». Але за межами Чернівецької області ситуація була зовсім іншою. Більшість українців, якщо і бували в Румунії, то «проїздом на море у Болгарію чи Грецію». За даними всеукраїнського соціологічного опитування, станом на 2020 рік більшість українців узагальнено знала про те, що Румунія – країна-сусід, член Європейського Союзу, трохи фактів з історії ХХ століття. І все. Суспільні сприйняття зводилися до численних стереотипів, як-от бідність, роми чи Дракула. У Румунії опитування щодо сприйняття України, на жаль, не проводилося, але припускаю, що ситуація була б схожою. Сусідні країни були одна для одної по суті незнайомцями.

Після початку повномасштабної війни у численних групах допомоги українцям у різних містах Румунії, що були створені у соціальних медіа, у дописах з подякою за теплий прийом та допомогу деякі українці зізнавалися у тому, що раніше нічого не знали про Румунію і мали про цю країну не найкраще уявлення, аж поки не потрапили туди, рятуючись від російських ракет. Румуни ж відповідали, що тоді, у 2022 році, вперше відкрили для себе Україну через українців, яким надали прихисток, і тепер мріють побачити українські міста, спробувати страви української кухні тощо. Міжлюдські контакти завжди найцінніші, і їх треба розвивати, бо довіра формується поступово у результаті взаємодії, для цього потрібен діалог. Завжди дієво працювати з молоддю – через освітні проєкти. Наш Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, наприклад, робить чимало кроків зараз у цьому напрямі. Але цього недостатньо, варто інтенсифіковувати співпрацю в освітній сфері. Студентські обміни, літні та зимові школи, спільні конференції – це все інвестиція в майбутнє, бо сьогоднішні студенти по обидва боки кордону уже завтра розвиватимуть бізнес, працюватимуть у державних структурах, і вони розвиватимуть ці добросусідські відносини. Я знаю чимало прикладів того, як учасники університетських конференцій вже зараз розвивають спільні проєкти, займаючи топові посади в міністерствах, очолюючи громадські організації тощо. 

Читай також 👇
Oana Popescu Zamfir: Румунія, Україна і нова архітектура Центральної Європи

У своїй зовнішній політиці Україна була скерована на євроатлантичний напрям, при цьому інші напрями «просідали», у т.ч. і відносини з країнами-сусідами. Останнім часом це змінилося – і ми гучніше заявляємо про себе у «нових» для нас регіонах. Чимало зусиль докладає і експертна спільнота, яка започаткувала чимало ініціатив із фокусом на сусідів. Прикладом є проєкти Ради зовнішньої політики «Українська призма» та  Інституту Центральноєвропейської стратегії. Варто продовжувати. Теж саме стосується і культурної співпраці між Україною та Румунією, яка перебуває на критично низькому рівні та зводиться переважно до прикордоння або національних меншин. Якщо не брати до уваги прикордонні регіони, то, знову ж таки, за даними 2020 року, лише 5% українців хоча б щось знали про румунську культуру – трохи про кухню та музику. І я не маю ілюзій, що в Румунії про українську культуру знали більше. Тому простір для культурної дипломатії тут величезний, причому з обох сторін. 

Пам’ятаю, як уже після повномасштабного вторгнення на літературний фестиваль у Яссах приїхала директорка нашого фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ Євгенія Лопата. На сцені національного оперного театру вона розповідала про українську культуру під час війни, і її виступ викликав справжній фурор. Для багатьох цей виступ був відкриттям української культури, першим знайомством. Це і є моя основна відповідь на запитання, що варто робити Україні вже зараз – використовувати своїх найкращих амбасадорів, щоб говорити з людьми у сусідніх країнах, насамперед мовою культури. Будь-яка подія з сучасним українським письменником – це медіапривід. Наші науковці на конференціях – це медіапривід. І наше завдання – робити так, щоб цих медіаприводів із нашим порядком денним було більше і в перспективі перетворити це на системну стратегічну роботу. Бо якщо ми не заповнюватимемо інфопростір самі, за нас це зроблять інші – і питання буде, що там транслюватимуть. 

– Уявімо, що переговорний процес завершився успішно і Україна стала членом ЄС. Як у цій новій реальності зміниться роль прикордонної Буковини та її етнічного різноманіття? Чим може стати Чернівецька область для Центральної Європи – периферією чи новим мостом?

– За умов успішного завершення переговорного процесу та вступу України у межах кордонів 1991 року до Європейського Союзу східний кордон ЄС зміститься на 1316 км. Саме такою є протяжність із найзахіднішої точки біля села Соломоново у Закарпатській області до найсхіднішої точки у Луганській області. Якщо ж умовно виміряти таку відстань на захід, то ми опинимося у районі Реймса у Франції, майже у центрі історичної області Шампань. Таке порівняння дає краще просторове бачення того, як прикордонна Чернівецька область зі східного фронтиру ЄС може перетворитися на центр – не лише географічний, але і центр розвитку, взаємодії та співпраці. Однак реалізація величезного потенціалу, який ми маємо, визначатиметься не географічними відстанями, а насамперед нашою здатністю перетворювати простір на можливості, а можливості – на конкретні результати. І саме тому попереду у нас ще дуже багато роботи.

Лілія Шутяк,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
Фото надані спікеркою

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».