Колонки 29 Листопада 18:15

Чернівці: пристань боротьби

Того страшного 24 лютого, опанувавши жах від початку повномасштабної війни, я зібралася і пішла волонтерити. Власне, це не було чимось новим, адже волонтерила я ще зі школи, згодом – під час Помаранчевої революції, пізніше допомагала сиротам та безпритульним тваринам, далі – революція Гідності, війна на Сході України, пандемія COVID-19, коли волонтерство стало щоденною звичкою.

У перший день війни я оббігала всі аптеки, скуповуючи кровозупинні та шовний матеріал, хоча ще з 2014-го знала – коли починається війна, найпершим шукатимуть шоломи та бронежилети. І не помилилася: ввечері телефон і месенджер вже розривалися питаннями «де дістати бронік?».

Усі ми пам’ятаємо, як у перші дні війни кожен кинувся робити те, що може, вміє чи хоче. Хтось відразу побіг у військкомат, інші дізнавалися, як записатися в тероборону, адже стояли кілометрові черги й люди боялися, що їм не вистачить місця. Хтось біг здавати кров. Було й чимало українців, що пакували валізи, аби виїхати за кордон, і це також правильне рішення, особливо коли матері вивозили дітей. А я, як і сотні тисяч інших українців, продовжила волонтерити.

В ті дні мені безкінечно писали й телефонували незнайомі люди, які просто питали: «Що можу зробити? Я хочу допомагати!». Вже з часом дізнавалася, що багато з них були ВПО, які тікали від ракет та рашистів до Чернівців. Найперше питала у незнайомців, чи мають вони машину. Волонтери з авто були дуже потрібні, адже могли відвезти мам із дітьми до кордону, зустріти гуманітарну допомогу, купити ліки великими партіями, забрати важкі посилки з пошти. Швидко наша робота так налагодилася, що я просто сиділа вдома, наче в офісі, моніторила, приймала запити, шукала, як дістати найнеобхідніше та збирала кошти.

На початку березня мені написав Денис Букін, який приїхав з Києва до Чернівців зі своїм вірним другом – собакою Семмі. Денис – кримчанин, але в 2012 році переїхав до Києва. З наших розмов я зрозуміла, що настрої, які нагніталися в той час у Криму, зовсім не були йому близькими, тому Денис виїхав ще до революції, анексії та війни. У Києві чоловік мав свій бізнес і організовував концерти. Все почалося ще з легендарного джазового фестивалю в Коктебелі. Від подруги я чула, що він високий і дуже красивий, але в ті страшні тижні війни найважливішим було, що в Дениса є машина і він готовий допомагати. Ми постійно були на зв’язку: він привозив необхідне до мого дому, хтось виходив, забирав, так само передавав йому щось від мене. Це тривало добрячих три місяці, поки Денис не почав їздити в Чернігів із гуманітарною допомогою, а також частково повернувся в Київ, щоб продовжити організовувати заходи на підтримку ЗСУ. Один із найперших концертів під час війни також відбувся за його ініціативою. Це був виступ «Братів Гадюкіних». Далі все закрутилося: заходи на підтримку «Госпітальєрів», добровольчих батальйонів, доброчинні концерти Сергія Жадана.

Денис Букін

Одного вечора Денис написав не з волонтерських питань, а сам шукав допомоги. Захворів його собака. Переховування у підвалах із перших днів війни, переїзди й стреси так вплинули на пса, що він раптово серйозно занедужав і, на жаль, помер.

Денис не припиняє волонтерити, організовувати концерти. Зараз планують поїздку Херсонською областю разом з Сергієм Жаданом. Найабсурдніше, що ми з Денисом досі не бачились, хоч він стільки разів був зовсім поряд. І це теж по-своєму феномен війни, коли ти можеш довіряти і переживати, ніколи не бачивши людину.

Подібна довіра після першого онлайн-спілкування у мене виникла і до вимушеного переселенця та волонтера Ігоря Зозулі, який на початку квітня під обстрілами реактивної артилерії виїхав з дружиною та дітьми на евакуаційному потязі до Чернівців з Сєвєродонецька. Ігор працював на хімічному підприємстві інженером-технологом, але усім серцем був в середньовічних боях і викладав сучасний бій на мечах. Сім’ї навіть вдалося вивезти частину студії й відкрити подібну в Чернівцях. Ще в Сєвєродонецьку Ігор намагався волонтерити, знаходив ліки та дитяче харчування, розвозив цивільним, допомагав евакуюватися, а в Чернівцях безупинно волонтерив для наших військових, які відчайдушно боролися за його рідне місто. Ігореві вдавалося багато чого закуповувати на передову – від шкарпеток й одноразових душів до тепловізорів й бронежилетів. На жаль, Сєвєродонецьк не змогли втримати, і в цей час Ігор й сам отримав повістку на фронт.

«Що відчуваєш?», – якось запитала його за кілька днів до відправки на військові навчання.

«Знаєш, тепер мені легше. Я йду на фронт, бо призвали», – відписав і поїхав.

Ігор Зозуля

Ігор вважає себе щасливцем, адже місяць навчався в Британії у найкращих військових, які пройшли не одну війну. Тепер він «азовець», був у Запорізькій області й під Бахмутом. Я не питала, де Ігор зараз, але відчула, що настрій в нього бойовий. Чоловік дуже вірить у те, що все вдасться. Його старшому синові Роману лише чотирнадцять. Хлопець замість батька тепер викладає у студії сучасний бій на мечах. Ігор неймовірно пишається сином і з сумом розповідає, що не вдалося вивезти медалі хлопчика (їх аж 19!), які той отримав за перемоги у цьому рідкісному виді спорту. Багато дітей, які відвідують їхню студію, також ВПО.

Студія

Дружина Ігоря Світлана відразу почала волонтерити у Чернівцях. Разом із іншими переселенцями вона плете сітки та кікімори. Щоденно, як на роботу, ВПО приходять у парк, щоб допомагати. Вони вже наче одна сім’я. Хоча не всі відкриваються й розповідають про себе, адже занадто багато пережили. Тут є переселенці з різних регіонів: Маріуполя, Очакова, Харкова. Є і ті, хто пережив окупацію в Ірпені.

Я часто думаю про тих, хто змушений був залишити свої домівки й осісти десь у безпечнішому місці. Вони не можуть просто чекати, коли звільнять їхні міста, або ж, коли на їхні будинки не летітимуть снаряди і можна буде повернутися. Ці люди допомагають пришвидшити перемогу. З якою надією, з яким серцем вони щоденно з 12 до 16 години приходять в одне й те саме місце і плетуть, плетуть, плетуть? Чи уявляли вони, чи всі ми уявляли, що це триватиме так довго, і хтозна, скільки ще?

За час війни чотири пункти Чернівців, де плетуть захисні сітки, передали на фронт 2000 кікімор і 3000 сіток.

Навесні вулиці недалеко від мого дому, якими зазвичай гуляю, були настільки людними, наче площі туристичних міст: мами з візочками, цілі родини прогулювалися зі своїми песиками, старенькі під руку з молодими. Це були вимушені переселенці, обличчя, які я ніколи раніше не зустрічала. З літа натовпи почали рідшати. Люди повертаються додому, за що ми можемо дякувати ЗСУ та нашій незламності. Але завжди, коли зустрічаю тих переселенців, які змогли тут попри все волонтерити та організувати бізнес, просто втрачаю слова. Я не знаю, як їм дякувати, як висловити своє захоплення і чи воно взагалі їм потрібне.

 


Але насправді я хочу, щоб вони поїхали додому.


 

Щоб в Україні було безпечно в будь-якому куточку і ніхто не боявся зайти до своєї оселі, а ті, хто її втратили, поверталися до свого топосу, де все буде відбудовуватися і відновлюватися.

Коли у Чернівцях закриються всі пункти видачі допомоги, коли квартири винайматимуться за нормальними, а не шаленими цінами, коли на лавицях біля під’їздів сидітимуть лише давні їхні мешканці й ніхто вже не ходитиме плести військові сітки, аж тоді й буде перемога, а не зменшення обстрілів чи якесь умовне перемир’я. Тоді я скажу, що ця (!) війна закінчилася. Але ще не зараз… На жаль, аж ніяк не зараз. Тому Чернівцям необхідно й надалі залишатися доброю, тихою пристанню, яка може прийняти і почути всіх, простягнути руку, дати відчуття дому, а нам, мешканцям і вимушеним переселенцям, продовжувати йти разом до такої омріяної й священної перемоги.

 

Христя Венгринюк, письменниця, волонтерка

спеціально для Infopost.Media

 

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання

 

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі