Угорщина — Україна: від конфлікту до захисту меншин як мети
05 Червня, 2026
Інститут Центральноєвропейської Стратегії разом з партнерами з нагоди Дня Європи провів четвертий форум “Діалоги про Європу”, присвячений переосмисленню ідей об’єднаної Європи та нової Центральної Європи.
Цьогоріч подію відкрив генеральний директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький з ключовою промовою «Україна і Центральна Європа: час оновити доктрину».
У розмові про Україну і Центральну Європу я почну з іншого боку. Америка має проблему. Вона знаходиться на західному, тихоокеанському узбережжі США.
Сейсмологи зрозуміли, що приблизно раз на 350 років накопичується достатньо енергії для великого тектонічного зсуву. Коли він станеться, сила землетрусу знищить практично всю інфраструктуру, збудовану за останні понад 100 років на узбережжі. А отже, треба перебудовувати порти, магістралі, захищати міста і так далі.
Постало питання: скільки для цього є часу, коли був останній мегаземлетрус? Сучасна Америка — дуже юне явище, вона має обмежену кількість років власної історії і не може зазирнути достатньо далеко в минуле, щоб зрозуміти, що було раніше. Тож дослідники звернулися до індіанців. Але й тут виникла проблема: вони не мали писемних джерел, які дали би змогу побачити давнє минуле. А людська пам’ять за три-чотири покоління стирає згадки навіть про серйозні катаклізми, якщо вони не були системними.
Тоді почали вивчати інші ознаки. З’ясувалося, що японці у 1700 році зареєстрували дуже дивне цунамі без землетрусу — перед ним не було жодних звичних сигналів, цунамі було абсолютно несподіване і дуже руйнівне. Біологи почали перевіряти річні кільця дерев, і теж побачили аномальний 1700 рік. Це створило певний стратегічний простір для архітекторів, містопланувальників, рятувальників — усіх, хто мав би працювати з цією загрозою.
Але тут з’ясувалася ще одна особлива обставина. Французи в Полінезії проводили велику кількість ядерних випробувань. Американці теж проводили ядерні випробування в Тихоокеанському басейні та у своїх пустелях. І сейсмологи кажуть, що все це могло обнулити годинник.
Я говорю про це, бо мені здається: центральноєвропейський концепт часу дуже подібний. Ми не знаємо, скільки маємо часу, не знаємо швидкості нашого часу. Для кожного суспільства, для кожної країни він протікає по-різному. Частина суспільств намагається жити в минулому, хтось шукає теперішнє, ще хтось — намагається рухатися вперед.
Та є серйозне обмеження: ми не знаємо, в якому часі перебуваємо, тому що були тектонічні потрясіння, які цей час обнулили. Для когось це була втрата імперії. Ще для когось — здобуття свободи, а для когось — екзистенційне випробування, загроза загибелі, знищення ідентичності та перспективи існування як нації.
Навіть всередині країни ми маємо дуже різні часові зони і дуже різні уявлення про час. Велика регіональна відмінність України полягає в тому, що частина країни відчуває себе Центральною Європою, тоді як інша частина — ні. І навіть всередині Центральної Європи це відчуття різне. Що ми знаємо про Центральну Європу? Те, що тут немає єдиного стандарту: Центральна Європа існує як мозаїка і мікс, як еклектика та поєднання дуже різного.
Але і тут час відіграє ключову роль. Бо майже 40 років після падіння комунізму для когось недостатньо, щоби стати вільними і почати жити у зрозумілому часі. Значна частина суспільств Центральної Європи живе в минулому. А жити в минулому важко, коли ти не маєш «золотого віку».
Тому одна з важливих речей, яка об’єднує Україну зсередини, — нам настільки важко домовитися про своє минуле, що простіше домовитися про майбутнє. Про те, що завтра має бути краще, ніж сьогодні. І заради цього є сенс бути разом.
Тоді постає питання: як нам перевинайти сучасну Європу?
І тут я хочу говорити про ще один вимір — фронтир. Українці знають, що жити на фронтирі — жахливо: ви постійно зіштовхуєтеся з небезпекою, яка намагається вас знищити або хоча би «підточити» й ослабити. Особливість України в тому, що у нас немає одного фронтиру, наш фронтир дуже різний. З одного боку ми маємо агресивного сусіда, який не визнає українську ідентичність і суб’єктність та пішов на нас війною. З іншого боку — маємо сусідів, які виявилися не дуже надійними партнерами.
Все це примусило українців переосмислити самі категорії Заходу, його сили, демократії, цінностей, спроможності. Ми зрозуміли, що рішення, на яке ми сподівалися — що прийдуть дорослі з Європи та США і допоможуть — виявилося марним.
Кілька років тому український інтелектуальний мейнстрим сподівався на НАТО, на те, що Альянс буде готовий прийняти Україну, бо ж ми маємо спільний безпековий інтерес. Але нові концепти, які сьогодні обговорюються на безпекових конференціях, сигналізують: українці, ми будемо давати вам ресурси, ви і далі стікайте кров’ю на своїй території, жертвуйте своїми людьми, втрачайте інфраструктуру, а ми продовжимо жити наше мирне життя.
Історія Центральної Європи доводить, що саме так «засівається» ресентимент, який потім може повертатися помстою і недовірою. Саме так може отруюватися ціла політична система: одного дня раціональні виборці раптом «стріляють собі в ногу», ухвалюючи рішення, яке коштуватиме їм добробуту і перспективи.
Сьогодні Україна говорить із позиції слабкого. Але що буде за деякий час, коли Україна почне говорити з позиції сильного? Чи зможемо ми втримати демократію? Чи зможемо втримати свої ідеали? Чи нас чекає та сама траєкторія, яку ми бачимо в інших деяких центральноєвропейських країнах? Як от, наприклад, в Угорщині, для якої в певний момент низькі ціни і патерналізм виявилися ціннішими за свободу. Чи в Польщі, яка, схоже, дистанціюється від доктрини Гедройця і рухається в більш конфронтаційну альтернативу.
Сьогодні Україна говорить про те, як стати кращою версією себе самої. 40 років тому про те саме говорили інші центральноєвропейські суспільства.
Життя на фронтирі змушує Україну ухвалювати дорослі рішення. І настільки, наскільки фронтир є прокляттям, настільки ж він є благословенням. Бо фронтир не дозволяє жити з припущенням, що все добре і систему можна безкарно розхитувати. Ми добре знаємо, що вона крихка і може зламатися.
Ми розуміємо це щодня, проходячи повз все нові секції кладовищ, які всіяні прапорами. Ми знаємо про це з історій своїх друзів, зі щоденних новин, з повітряних тривог, які вже навчилися ігнорувати.
Мета України, здавалося б, зрозуміла — відсунути фронтир далі. Але ми бачимо, що сталося з відсунутим фронтиром у Центральній Європі. І чи справді він відсунений? Бо, як виявилося, не всі загрози мають територіальний чи географічний вимір.
Ми разом ідемо у невідоме. Ми не знаємо, як виглядає наш час, не впевнені, який вигляд має наш простір. І не до кінця впевнені, якою є наша спільна місія.
Унікальність Європи, серед усього іншого, — вона постійно знаходить можливість себе перевинаходити. Вона вміє буяти пагонами, засівати ідеї, запліднювати нові простори, де згодом з’являються можливості. Так сталося на континенті, так сталося в Північній Америці. Так, сподіваюся, станеться і в Україні.
Рекомендуємо прочитати авторські колонки Євгена Глібовицького для нашого видання
Євген Глібовицький, на форумі Dialogues on Europe
для Infopost.media
Фото: Сергій Денисенко
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
