Буковинська толерантність: міф чи історичний досвід? Про що говорили на Re:Open Bukovyna. Частина 3

Під час форуму Re:Open Bukovyna велику увагу приділили дискусії про національні спільноти, про ДНК Буковини та Чернівців, про справжню толерантність на як варто з нею працювати. Про це говорили Руслан Білоскурський, ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Михайло Крайс, представник єврейської релігійної громади «Ружин Садгора», підприємець і громадський діяч, Наталія Нечаєва-Юрійчук, доцентка кафедри політології та державного управління ЧНУ, Юлія Грицку, депутатка Чернівецької обласної ради та радниця ВПМ з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Сергій Гакман, історик, доцент і віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи», Іван Торончук, доцент юридичного факультету ЧНУ, та Сергій Бостан, директор Департаменту соціально-економічного розвитку та стратегічного планування Чернівецької міської ради.

Толерантність починається не з гасел, а з рівня культури

Після основної частини панельної дискусії, яку ви можете прочитати за посиланням, розмова перейшла в інший регістр — менш презентаційний, більш живий і полемічний. Якщо перші виступи окреслювали Буковину як простір розвитку, різноманіття, відновлення й людського капіталу, то продовження дискусії поставило складніше питання: чи є буковинська толерантність реальною суспільною практикою, чи радше зручним міфом, який потребує постійного підтвердження дією?

Ця частина розмови виявилася особливо важливою, бо дозволила перейти від загальних формул про багатокультурність до конкретних проблем: побутової ксенофобії, історичних травм, соціальних мереж, формальної культурної політики, логістичної ізольованості регіону й необхідності чесно говорити не лише про сильні сторони Буковини, а й про її невикористані можливості.

Першим на гостру репліку про антисемітизм, ксенофобію і замовчування складних тем відреагував Руслан Білоскурський. Він запропонував не зводити проблему до конкретної національності чи окремої спільноти. На його думку, питання толерантності насамперед пов’язане із загальним рівнем культури — комунікаційної, громадянської, етичної. 

«Як серед українців, так і серед євреїв є ті, хто має достатній рівень освіченості, толерантності, культури спілкування. І є ті, кого треба піднімати, виштовхувати. Це не про національності. Це про загальний рівень культури, який нам усім треба піднімати».

Ця відповідь змістила акцент із міжетнічної проблематики на ширшу громадянську рамку. Толерантність у такому розумінні — це не лише здатність не конфліктувати з представниками інших спільнот. Це щоденна культура поведінки, реакції, пам’яті, поваги до інших і здатності помічати спільний простір.

Руслан Білоскурський навів показовий приклад — хвилину мовчання о 9-й ранку. Формально вона є частиною загальнонаціональної культури пам’яті. Але в реальному міському житті, за його словами, Чернівці не зупиняються повністю. Люди зупиняються там, де є поліція, де звучить сигнал у школі, університеті чи державній установі. Натомість поза цими просторами загальна громадянська дисципліна працює слабше.

«Подивіться на вулиці навколо себе: чи зупиняються Чернівці? Це теж про наш загальний рівень культури — незалежно від того, українець ти, єврей, румун чи хтось інший».

Цей приклад важливий тим, що показує: суспільна стійкість складається не лише з великих політичних рішень. Вона проявляється у малих щоденних жестах: чи здатне місто зупинитися на хвилину пам’яті, чи здатна людина контролювати власну мову, чи здатна спільнота не перекладати відповідальність на інших.

Тому підсумковий заклик Білоскурського був не абстрактним, а практичним:

«Давайте кожен на своєму місці робити це місто світлішим: впливати, об’єднувати, толерувати і виховувати не просто толерантність, а толерантність через підняття загального рівня».

Соціальні мережі, мова ворожнечі й особиста відповідальність

Михайло Крайс, який у попередній частині дискусії гостро поставив питання про міф буковинської толерантності, уточнив свою позицію. Коли він говорив про антисемітизм, то не мав на увазі, що єврейська тема є винятковою або єдиною. Він брав її як близький для себе приклад, через який можна побачити ширшу проблему: як саме  у суспільстві працює ксенофобія, мова ворожнечі й ненависть до іншого.

Особливо показовими, за його словами, є соціальні мережі й локальні онлайн-спільноти. Саме там часто проявляються речі, які в публічних офіційних промовах залишаються прихованими. Михайло Крайс згадав чернівецькі онлайн-групи, де, за його словами, поширювалися відверто ксенофобські або антиукраїнські меседжі. Одну з таких спільнот він назвав прямо — «Лучшие люди лучшего города».

«Мене звідти вигнали з діагнозом “український буржуазний націоналіст”. Я жалкую, що мені цю грамоту не вручили. Я би з нею ходив і всім показував».

Іронія цієї фрази не скасовувала серйозності проблеми. Михайло Крайс наголосив, що в таких випадках не достатньо просто обурюватися або дискутувати в коментарях. Він розповів, що звернувся до Служби безпеки України щодо модераторки групи, надавши відповідні докази. За його словами, у відповідь отримав офіційне повідомлення, що цій особі пожиттєво обмежено в’їзд на територію України.

«Я вважаю, що зробив як мінімум добру справу — все, що міг».

Ця репліка стала важливим доповненням до розмови про толерантність, засвідчивши, що толерантність не означає пасивного прийняття будь-яких висловлювань. Навпаки: зріле суспільство має вміти захищати себе від мови ненависті, антидержавної пропаганди й ксенофобії. І відповідальність за це лежить не лише на державних інституціях, а й на громадянах.

Українці як спільнота, що довго почувалася меншиною у власному домі.

Наталія Нечаєва-Юрійчук підтримала одну з попередніх тез Михайла Крайса: у складній історії регіону українці також мають досвід спільноти, яка тривалий час почувалася меншиною у власному домі. Цей досвід важливо проговорювати обережно, але чесно, адже він пояснює багато сучасних чутливостей.

«Коли я чую закиди і багато моментів, пов’язаних із політизацією, я іноді відчуваю себе нібито гостею у себе вдома».

Ця фраза зафіксувала одну з ключових напруг регіону: Буковина є багатокультурною, але кожна спільнота має власну історичну травму, власну пам’ять про втрати, упослідження, витіснення або нерозуміння. Тому розмова про толерантність не може бути односторонньою. Вона потребує майданчиків, де різні травми можуть бути почуті.

«У кожного є своя історична травма. Дуже важливо мати такі майданчики, де ми можемо їх проговорювати і чесно називати речі своїми іменами».

Водночас Нечаєва-Юрійчук застерегла від спрощеного уявлення, ніби толерантність можна просто запровадити як окрему навчальну дисципліну. Її не можна вивчити лише через лекцію або формальний курс. Вона формується через щоденну поведінку, через інтонацію, лексику, реакції, приклад викладачів, батьків, колег, публічних людей.

«Предмет із назвою “Толерантність” не спрацює. Толерантність — це те, що ми вчимо кожного дня. Це не про буковинський міф, а про щоденну практику. Ми вранці встали, вмилися, почистили зуби і рухаємося далі. Так само, коли відкриваємо рот, маємо думати, що говоримо».

У цій логіці толерантність перестає бути красивою рисою регіонального бренду. Вона стає дисципліною щоденного мовлення й поведінки. І саме тому її не можна вважати гарантованою раз і назавжди.

Коли закінчуються аргументи, починаються розмови про національність

Юлія Грицку додала до дискусії коротку, але дуже промовисту особисту історію. Вона згадала своє перше місце роботи — туристичну фірму «Крайс» — і фразу її очільника Арона Лейзеровича, яку запам’ятала на все життя.

«Юля, коли у людей закінчуються всі аргументи, вони переходять на національність».

Ця фраза стала одним із найточніших узагальнень усієї дискусії. Національність у конфліктній комунікації часто використовується не як тема для розуміння, а як спосіб знецінення. Коли людині бракує аргументів, вона переходить до походження, мови, етнічності, релігії або іншої ознаки, яка дозволяє не відповідати по суті.

Саме тому розмова про національні спільноти потребує дуже точного словника. Вона має будуватися не навколо стереотипів і не навколо пошуку винних, а навколо відповідальності, рівності громадян, культури діалогу й готовності бачити в іншому не категорію, а людину.

Прості обличчя непростої історії

Сергій Гакман повернув розмову до історичної спадщини Буковини. Він нагадав про спільний із Наталією Нечаєвою-Юрійчук проєкт «Прості обличчя непростої історії». Цей проєкт, за його словами, народився з дуже особистої історії — біографії його бабусі.

«Вона народилася в Австро-Угорщині, вийшла заміж у Румунії, працювала в колгоспі в Радянському Союзі, а померла в Україні. При цьому нікуди не виїжджала зі свого рідного села Остриця».

У цій одній біографії вмістилася вся складність буковинського ХХ століття. Людина не змінювала місця проживання, але навколо неї змінювався світ: держави, режими, мови адміністрації, політичні системи, правила життя. І це, як наголосив Сергій Гакман, не виняткова історія, а досвід багатьох буковинських родин. Подібні біографії можна знайти і в Бессарабії, тільки з іншими імперськими й державними координатами.

Сергій Гакман пояснив, чому в розмові про складну історію важливо переходити від абстрактних держав до конкретних людських облич. Коли йдеться про імперії, режими чи уряди, суспільна емпатія часто блокується політичними пересторогами. Але коли ми бачимо конкретну людину — українку, румуна, єврея, поляка, представника будь-якої спільноти — історія перестає бути схемою.

«Коли ми говоримо про держави, у нас одразу виникають політичні перестороги. Але коли ми говоримо про конкретну людину з української, румунської, єврейської чи польської родини, історія перестає бути абстракцією. Головне, що об’єднало всіх героїв нашої виставки: незалежно від того, від якого уряду вони страждали, вони всі залишилися людьми».

Саме ця людська оптика, на його думку, є найважливішою для роботи зі складною пам’яттю.

«За будь-яких обставин залишитися людиною — надзвичайно важливо для кожного з нас».

У контексті дискусії ця теза звучала як відповідь і на питання історичних травм, і на питання сучасної війни, і на проблему міжетнічних стереотипів. Людяність тут постає не як абстрактна чеснота, а як головний критерій проходження через історичні катастрофи.

Буковинська толерантність: міф чи історичний досвід?

Після гострих тез про міфологізовану толерантність до дискусії долучився гість форуму Іван Торончук, доцент юридичного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича, який не погодився з думкою, що буковинська толерантність є лише міфом. Він навів історичний приклад із 1916 року, коли під час переслідувань євреїв головний рабин Чернівців передав Тору на зберігання митрополиту Буковини Володимиру Репті. Пізніше, після смерті митрополита, єврейська громада вийшла його проводжати. «Чи це не буковинська толерантність?».

Це запитання було важливим, бо продемонструвало: історія Буковини справді має приклади солідарності, взаємної поваги й міжконфесійної довіри. Але Михайло Крайс уточнив: його теза не заперечує існування такого досвіду. Його застереження стосувалося іншого — небезпеки сприймати толерантність як щось самодостатнє й гарантоване.

«Я не заперечую існування буковинської толерантності. Але якщо її не підживлювати, якщо не робити правильні дії, якщо неправильно навчати дітей, то сама собою ця толерантність не виживе».

Він додав важливу думку: люди, які під час Голокосту рятували інших, ризикуючи власними родинами, не виникли випадково. Їх хтось виховав: родина, церква, школа, держава, середовище. Тому приклади людяності з минулого не мають заспокоювати. Вони мають показувати, яку моральну й освітню роботу потрібно продовжувати. Пан Іван навів ще один історичний приклад — перший правничий часопис Буковини, «Австрійську судову газету», що вийшла 1 січня 1904 року. У вступному слові Буковину описували як «маленьку Австрію»: край змішаного мовного населення, де судді різних національностей працювали в колегіальності.

«Це був край, де зароджується співпраця і толерантність».

Він також згадав відому фразу про Буковину: «Якби Бог пішов у відпустку, він би провів її на Буковині».

Цей обмін репліками не зняв суперечності, але зробив її продуктивною. Буковинська толерантність може бути і реальним історичним досвідом, і міфом — залежно від того, як із нею поводитися. Якщо її перетворюють на самозаспокійливу легенду, вона стає міфом. Якщо її підтримують освітою, культурою, пам’яттю, щоденною практикою й відповідальністю, вона стає живою традицією.

Багато мультикультурності — мало культури

Одна з найемоційніших реплік із залу стосувалася культури. Її автор прямо підтримав застереження Михайла Крайса: у розмові часто звучить, що на Буковині «все добре», але без називання проблем їх неможливо вирішити.

«Коли ми сьогодні багато разів говоримо про мультикультурність, на жаль, про культуру сьогодні майже не говорили».

Ця репліка вивела дискусію з площини історичної пам’яті до площини сучасної культурної політики. Якщо Буковина справді є багатокультурним регіоном, це має бути помітно не лише в символічних промовах, а й у повсякденному міському середовищі: у музиці, фестивалях, афішах, культурних маршрутах, локальних ініціативах, присутності різних мов і традицій у публічному просторі.

«Я хочу, щоб у чернівецьких радейках звучала не тільки українська музика, але й румунська, польська, німецька — музика інших національностей».

Особливо гостро прозвучала критика формальної мультикультурності, яка зводиться до кількох обрядових або декоративних практик.

Окремо було згадано і Meridian Czernowitz — один із найвідоміших культурних брендів Чернівців. Автор репліки визнав його важливість, але водночас застеріг від ситуації, коли одне ім’я або один формат починає заміщати собою весь культурний потенціал міста.

«Скільки ми будемо кататися на тому нещасному Meridian Czernowitz, який уже виродився у розпивання вина і читання під це вино віршів? Це прекрасно, але це одне».

Його вимога була дуже конкретною: Чернівцям потрібно більше фестивалів, більше музики, більше джазу, більше присутності культур різних спільнот, більше сміливості у творенні нових форматів.

«Чернівці — це край нереалізованих можливостей. Тут стільки всього можна зробити — і це все марнується».

Від критики до практичних ідей: фестивалі, громади, культурні маршрути

Юлія Грицку у відповідь запропонувала переводити критику в конкретні дії. Однією з таких ідей вона назвала повернення «Червоної рути» в Чернівці. Однак ішлося не лише про великі знакові події. На її думку, значний потенціал мають локальні фестивалі в громадах: свята місцевої кухні, вина, мамалиги, Маланка, Мерцишор, колядки, традиції румунської спільноти, події, пов’язані з різними етнокультурними групами регіону.

«Навіть фестиваль маци — це було би прекрасно. Чому б і ні? Чому не в Чернівцях?».

Культурний розвиток це не завдання винятково департаментів чи інституцій. Це також відповідальність громад, які можуть вимагати, пропонувати, долучатися й розширювати вплив власних традицій.

Діалог як основний інструмент

Сергій Гакман запропонував кілька напрямів практичної роботи, які можуть допомогти Буковині не лише говорити про різноманіття, а й реально його розвивати.

Перший напрям — підтримка міжнародних контактів істориків і дослідників. Він нагадав, що в 1990-х роках у Чернівцях регулярно відбувалися історичні конференції за участі колег із Румунії, Молдови, Польщі. Саме такі формати дозволяли проговорювати складні теми професійно, у фаховому середовищі, без надмірної політизації. Сьогодні, за його словами, знайти ресурси на такі речі значно важче.

Другий напрям — розширення культурних форматів. Сергій Гакман зауважив, що Meridian Czernowitz останнім часом став переважно німецькомовним фестивалем. Натомість багатомовна й багатокультурна спадщина Чернівців потребує ширшого представлення.

При цьому йдеться не лише про запрошення авторів із-за кордону. У самому регіоні є місцеві поети, письменники, культурні діячі, які працюють різними мовами. Їхня присутність у публічному просторі також важлива, бо вона показує, що багатомовність Буковини — це не лише історична пам’ять, а й сучасна реальність.

Третій напрям — туризм і особистий досвід. Гакман наголосив, що стереотипи часто змінюються не через офіційні заяви, а через безпосередній контакт. Коли українці їдуть до Румунії й бачать країну на власні очі, їхнє уявлення змінюється. Так само може змінюватися сприйняття України серед румунів чи молдован, якщо вони приїжджатимуть сюди. «Сприйняття нас буде змінюватися через практичний досвід спілкування і бачення на власні очі».

Четвертий напрям — створення культурного продукту для зовнішньої аудиторії: фільми, переклади, субтитри, видання, фестивальні формати, які можуть працювати не лише на внутрішнє споживання, а й на міжнародну комунікацію України. «Те, що ми робимо, має бути не тільки для внутрішнього споживання, а й для зовнішнього».

Ця теза напряму пов’язана з ширшим питанням добросусідства. Якщо Україна хоче бути зрозумілою своїм сусідам, вона має не лише чекати на інтерес до себе, а й сама створювати інструменти пояснення — мовами, форматами й культурними кодами, доступними для зовнішніх аудиторій.

Сергій Бостан звернув увагу на саму природу цієї розмови. На його думку, те, що представники різних спільнот можуть відкрито сперечатися про толерантність, уже є цінністю. Справжня толерантність не означає відсутності суперечок. Навпаки: вона проявляється тоді, коли складні теми можна обговорювати без страху, без замовчування і без негайного розриву діалогу.

«Ми сьогодні могли стати свідками, як про толерантність сперечаються представники різних національних спільнот. І це надзвичайно цінно».

Сергій Бостан також зауважив, що не любить термін «національні меншини» й намагається говорити «національні спільноти». Це не просто мовна деталь. Слово «меншини» часто задає ієрархічну рамку: є хтось «основний», а є хтось «менший». Натомість поняття спільнот дозволяє бачити суспільство як складну конфігурацію рівноправних груп.

«Українська спільнота так само є частиною цієї конфігурації».

Також він пов’язав дискусію про Буковину з ширшим центральноєвропейським контекстом. Якщо подивитися на сучасну Центральну Європу, там часто домінують політики, які апелюють до страхів, закритості, національного егоїзму або антиєвропейського популізму. У цьому сенсі трикутник Україна — Румунія — Молдова, на його думку, сьогодні має іншу перспективу:

«Тут зовсім інший контекст. Це трикутник, який рухається в євроінтеграцію».

Водночас Сергій Бостан визнав, що будь-яка культурна ініціатива сьогодні неминуче стикається з критикою. Якщо місто ініціює фестиваль, одні кажуть, що це «не на часі», інші, що краще було б спрямувати кошти на відновлення, треті, що не ті люди залучені, не та тема, не той формат. «Тут ніколи не вгадаєш. Треба відмовлятися від очікування ідилії, бо її не буде».

Попри це, він навів приклади міжнародної співпраці Чернівців: побратимство з Нетанією, проєкти з Дюссельдорфом, виставки про «Червону руту», Володимира Івасюка, історії єврейських родин Чернівців, виставу «Піжмурки зі смертю», яка гастролює Європою.

«Ми можемо говорити і про трагічні, і про приємні епізоди історії. Але всі вони формують нашу цінність — як буковинця, українця, чернівчанина».

Ця теза повертає дискусію до головного: ідентичність регіону не складається лише з комфортних епізодів. Вона містить і травми, і успіхи, і трагедії, і культурні здобутки. Важливо не вибирати тільки приємне, а навчитися працювати з усім складним набором досвідів.

Буковину треба відкривати — логістично, ментально, ціннісно

Руслан Білоскурський у фінальній частині запропонував подивитися не лише на австрійську чи міжвоєнну спадщину Буковини, а й на новітню історію Чернівців після 1990-х. За його словами, сучасна культура регіону формувалася не тільки на міфі толерантності чи спадщині багатокультурності. На неї впливала і прикордонна економіка, і Калинівський ринок, і торгівля, і перетин кордонів, і «сірі» практики, і специфічна логіка виживання в пострадянський період.

«Це речі, про які не комунікували і не комунікують багато. Але через них також формувалася сучасна культура і менталітет Чернівців та області».

Ця думка важлива, бо вона пропонує чесніший погляд на регіональну ідентичність. Буковина — це не лише австрійська архітектура, університет, літературний міф і мультикультурна пам’ять. Це також досвід кордону, торгівлі, адаптації, неформальних економік, радянської й пострадянської спадщини. Якщо про ці речі не говорити, значна частина сучасного менталітету регіону залишатиметься невидимою.

Другим викликом Руслан Білоскурський назвав логістику. За роки повномасштабної війни багато людей уперше відкрили для себе Чернівці. Місто стало прихистком, транзитною точкою, новим місцем навчання чи роботи. Але цей досвід також показав, наскільки довго Чернівці залишалися недостатньо відкритими для решти України.

«Наше місто і наш регіон усе ще ментально і логістично залишаються не закритим, але недовідкритим».

Саме в цьому контексті він подякував організаторам за саму ідею Re:Open Буковина. Назва форуму, за його словами, дуже точно відповідає завданню регіону.

«Буковину треба open, open, open — логістично, ціннісно, ментально».

Практична відповідь, на його думку, полягає в нарощуванні контактів: більше подій, більше людей, більше обміну, більше виїздів буковинців за межі регіону і більше запрошень людей з інших регіонів до Чернівців.

«Більше подій, більше людей, більше показувати Буковину, більше вивозити буковинців за межі Буковини — і так інтегруватися далі».

Толерантність як інфраструктура

Продовження дискусії показало, що тема буковинської толерантності значно складніша за звичний регіональний міф. У ній справді є історичні приклади солідарності, взаємоповаги й співжиття. Але є також травми, замовчування, побутові стереотипи, мова ворожнечі, формальна культурна політика і небезпека самозаспокоєння.

Ключовий висновок цієї частини розмови полягає в тому, що толерантність не можна успадкувати як архітектурну пам’ятку. Її не можна просто вписати в туристичний бренд або повторювати як красиву формулу. Вона потребує щоденної праці: освіти, культури мовлення, професійної роботи з історією, живої культурної політики, відповідальності в соціальних мережах, підтримки локальних спільнот і відкритості до інших регіонів та країн.

Буковина в цій дискусії постала не як ідеальна територія гармонії, а як регіон із великим потенціалом і великими невирішеними питаннями. Її сила не в тому, що тут немає конфліктів. Її сила може бути в іншому — у здатності говорити про конфлікти відкрито, не руйнуючи діалогу.

Саме тому буковинська толерантність — якщо вона має бути не міфом, а живою практикою — потребує інфраструктури. Не лише доріг, поїздів і подій, хоча й вони необхідні. Потрібна інфраструктура довіри: майданчики для розмови, культурні формати, освітні практики, міжнародні контакти, переклади, фестивалі, локальні ініціативи й готовність називати проблеми своїми іменами.

Першу частину підсумків першого форуму Re:Open Bukovyna можна прочитати у матеріалі: Буковина — це прообраз об’єднаної Європи: про що говорили на першому Re:Open Bukovyna.

Друга частина доступна для читання за посиланням: Національні спільноти, ветерани, розвиток міста, освіта і толерантність: про що говорили на Re:Open Bukovyna. Частина 2.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».