11 Травня, 2023

«Без дому»: Танець з примарами

«Без дому»: Танець з примарами

«Танець примар (Ghost dance) був новим релігійним рухом, включеним у численні системи вірувань корінних американців. Відповідно до вчення правильна практика танцю возз’єднає живих з духами мертвих, змусить духів боротися і від їх імені покласти край експансії і принести мир, процвітання та єдність індіанським народам у всьому регіоні».

Милиця для пам’яті

Мене звати Лєра, я народилась у 95 році в Києві.  

Тобто у Донецьку. 

У Києві – це я вдруге народилася.

Не знаю чому я так сказала.

Може я просто не хочу цих спогадів, бо вони болючі.

Я не наближалася до альбому з дитячими фото, аж допоки не довелося знову пакувати тривожну валізку.

Dsc02960 перше фото

Мене звати Лєра.

Я народилась у 95 році у Донецьку.

Як теплішало — завжди  їздила до Криму з батьками. Якщо порахувати усі літні дні, що я там провела — боже… це ж п’ять років! 

З першого серпня життя і до 2014. 

До моїх 18. 

Кожного літа. 

3 місяці. 

8 годин на машині. 

За кермом завжди був батько. 

В мене там прадідусь був, у Ялті, на Масандрі, жив у дивній споруді, не будинок і не квартира, він робив свистульки і дарував нам з братом. 

Це був мій другий дім. 

Ми з мамою щовечора гуляли вздовж моря і мовчали. Було добре. 

Батько дуже багато працював, ми майже його не бачили, а влітку – були разом. 

Я зустрічала свої дні народження тільки у Ялті. Я і досі мушу бути у моря у свій день. 

Крим для мене — це коли ти мокрий, солений, щасливий. Коли шторм, а ми з братом у морі, а потім бігом додому, Крим — це завжди босоніж. 

Крим — це  найкраще місце, де можна зростати. 

Dsc09344

У Донецьку для мене таким місцем була Путилівка. На Путилівці нас бігало отаких п’ятдесят божевільних, жах, кагала! Ми лазили по підвалах, по деревах — це край міста, біля аеропорту.

Я була там останній раз у 14-му. 

Тільки тепер, як пройшло 8 років почала думати про це.

До того не могла, боялася.  

Ми зараз живемо у Києві, на районі де виріс мій хлопець.

Я називаю його «мужик».

Ще до війни мене накрило. 

Мужик постійно зустрічав друзів дитинства, а я нікого не мала.

У мене є тільки пам’ять, більше немає на що опертися. 

Та навіжена Путилівка, та сонячна Ялта, вони існують лише у моїй голові.

У мене нема нічого з мого дитинства — ні Криму, ні Донецька.

Dsc00755 ч.1.1

Колись вночі я полізла гуглити

Ми багато говорили про дитинство мужика, і я б хотіла щось розповісти, але не могла, психотерапія зробила мене занадто живою.

Про моє минуле майже не говорили, але якось я згадала світанок на Донбас Арені. 

Це було літо перед вступом в університет. Ми з подругами йшли містом після вечірки, була ніч, ми гуляли увесь день і втомилися, думали вже розходитися, аж як погнали у супермаркет, купили в’єтнамки, закинули підбори за спину і уперед, кутити далі!

Прийшли до Донбас-Арени, роззулися і  почали танцювати.  

Я пам’ятаю цю дивовижну траву. 

Я розповідала мужику півночі, яка це була трава! Вищого гатунку! 

Ніде більше такої не було. 

Там було так охайно, так чисто. 

І я подумала: «Цікаво, а як зараз?».

Ми гуглимо і я бачу, що там по пояс бур’ян, якісь пляшки,  дикі собаки, роздовбані стіни. 

Тепер там можна танцювати хіба що з примарами.

І я така: «о ні, не хочу це бачити, я просто не можу» 

Зараз там совдеп, а було таке місто!

Dsc00543 ч.1.2

Я вчилася на першому курсі журфаку і ми постійно ходили на підпільні літературники, акустичні вечори, майже кожного дня. 

Символ мого Донецька – це якийсь чувак, я навіть ім’я його не знаю, поет, він був некрасивий, але коли читав, красивішав з кожним словом, аж допоки не перетворився на найкрасивішу людину на планеті. 

У моєму вже неіснуючому Донецьку було стільки скарбів! 

Не знаю що тепер з Путилівкою. 

Там вже нікого не залишилося, вся моя родина поїхала у 2014-му.

Dsc00768 ч.1.3

Бабуся їхати не хотіла, єдиний спосіб вивезти бабусю і дідуся з Донецька був купити їм хату.  У їх віці надважливо, щоб був свій дім. То вони в нас тепер єдині, у кого є своє житло. Бабуся б не виїхала тоді, але їй стало зле, швидка не їхала, а у лікарні не було місця для цивільних. Вона злякалася.

Усі поїхали.

Ніби нас і не існувало там. 

Далекі родичі лише залишились у Попасній. 

Але цього разу — ні, слава богу, що живі, виїжджали через пекло.

Цього разу.

Ми відчували, що буде війна. Ми знали, що так буває.

Часто говорили про це з мужиком. У нього чуйка є, він казав: «точно буде». 

Ми знали, але не поїхали. 

І не поїдемо. 

Не скажу, щоб ми готувалися. Так, гроші рахували, слідкували, щоб машина була заправлена. 

З країни точно їхати не думали — нас дві родини, максимум – до Львова. 

Я місяць ходила з сумкою, у мене там всі гроші і документи були, і рюкзак був складений.  Пам’ятаю, що я вела тоді танцювальний курс і кожного разу казала дівчатам: «сподіваюся, до завтра».

23-го лютого пішли спати. 

О 5-й ранку подзвонила мама. 

Сказала мені: «ну що, знову почалося». Перший вибух був біля них. 

Пам’ятаю як зараз: мужик чує, що вона каже, підривається, починає гуглити. Каже, що в новинах нічого немає, мамка йому кричить: «новини ще не встигли« і раптом бахкає вже десь поряд з нами. Мама кричить, ще темно, ми збираємо речі, чомусь не вмикаємо світло… Ми на 25-му поверсі! У нас величезне вікно, щось літає, щось свистить, взагалі не зрозуміло, що робити. 

Мужик щось шукає, підходить до мене з гідазепамом, ми приймаємо по таблетці, збираємо речі. 

Виходимо з хати, я закриваю двері і тут – флешбек. 

…Коли я збирала речі того разу, мені було 18, це дивний сплутаний спогад, я багато чого забула, я ні в чому не впевнена, у мене тоді була дисоціація, я втрачала зв’язок з реальністю, мені тоді була потрібна допомога фахівців, але я добре пам’ятаю, мама сказала: «не бери усе, повернемося за два тижні».

Ясно, що ні.

Цього разу нема ні часу, ні потреби собі брехати.

Я розумію, що ні, можемо і не повернутися, відкриваю хату, закидаю речі.

Кажу: «речі не мають значення, до біса», ми біжимо сходами, лунає повітряна тривога. 

Вперше.

Це такий дивний експіріенс. 

Добре, почекаємо. Виходити не можна, сидіти також, бо це ж 20-й поверх. Що робити? 

Сирена замовкає, спускаємося, там консьєржка кричить, руки трясуться… А у нас гідазепам! Усім роздали. 

Я посміхаюся: «усе буде добре, хочете пігулочку?».

Я – бензодіазепінова фея. 

Dsc02641 ч.2.1

Ми йдемо до метро. Усі з валізами, собаками, дітьми, ми – удвох. 

Поїхали до батьків знайомитися. Жартували, що гарна нагода. 

Хотілось згуртуватися, але було незрозуміло як. Діяти треба було швидко. Дві великі родини. Ми всі опинилися на різних краях Київщини. Цілодобово — в новинах. Страшенно хвилювались один за одного — не їли, не спали, на корвалолі. 

Пішла інформація, що Київ збираються брати в кільце і треба негайно виїжджати. Ми направилися в Острог (Рівненська область) до далеких родичів: ми, молодший брат з жінкою та маленькою дитиною, мама з двома котами. Усі однією автівкою. 

Але ж як довго ми їхали! 

Житомирською трасою, під вибухи, у авто мала дитина, братова. Пам’ятаю, нас почали розгортати, вже темно, комендантська година, батько каже, що якийсь знайомий знайомого може нас поселити у Немирові. Їдемо, бензину немає, глохнемо, чорна-чорна ніч навколо. Знайомий знайомого питається де ми, каже, що він з тероборони, що хлопці допоможуть. Це якесь диво — вони приїжджають, заправляють нас на дорозі, ми їдемо до Немирова. Нас зустрічає жінка. Нас багато — дві родини, дитина, коти. Вона питає: хто знає Валєру?

Ніхто не знає, їй все-одно, вона розміщує нас. 

Старенька хата, мільярд ковдр, їжа, якої вистачає на всіх.  

Ми хочемо продовжити шлях, о 5 ранку їдемо за бензином, стаємо в чергу, годинами стоїмо!  А немає! Відтак ми залишаємося у Немирові три дні. Потім  вже їдемо до Острогу, шукаємо житло, але варіантів мало — нас багато, дуже складно з кимось домовитись. Минають дні. Мужик каже «я вивезу тебе і мамку на західну, мені треба до Києва». 

А я не можу, я гину без справи, я не знаю, що робити. 

Dsc02507 ч.2.2

Я хотіла волонтерити, не знала як дати собі раду.

 Мужик каже «використай цей час».

Але я не хотіла нічого.

Раніше я подорожувала постійно, а тут хочу тільки до Києва. Батьки не могли обрати, де жити, вони кочували Західною Україною. Я також не могла обрати і тут побачила резиденцію у Берліні, написала туди, а вони одразу відповіли.

Ось така у тебе хата, ось тут грант, ось тут зала, і це ніби була інструкція, як жити. Треба було вивозити брата з дитиною до Німеччини, треба було рухатися, але я не знала куди.

Не знала навіщо.

А потім з’явився план.

Так я поїхала до Берліну. 

Dsc06685 ч.2.3

Бути за кордоном

Пам’ятаю цей автобус з Коломиї, мене просто роз’ї***ало тоді.

Увесь автобус був набитий мамами з малими дітьми. 

На кожній зупинці заходили нові, заходили і починали плакати. Зупинок було багато. Так підтримувався постійний рівень плачу. Апокаліпсис! Я написала подрузі з Кракова, що буду уночі, їду у Берлін.

Вона каже: «я з тобою».

І поїхала. 

Там у мене було двоспальне ліжко. Я була у Німеччині місяць, це був найскладніший місяць за весь час війни. 

Dsc09794 ч.3.1

Бути за кордоном – не легше! Більшу частину війни, окрім цього клятого місяця у Берліні і декількох тижнів зараз у Дрездені, я була у Києві. Я волонтерила, як проклята, — готувала їжу, збирала-розбирала коробки, відчувала лють і страшенну втому, але мені було краще, ніж за кордоном!

Я забувала дихати, мені хтось просто насрав у горло. Як оприлюднили фото з Бучі, я просто здохла. Я пішла тоді на мітинг. Пам’ятаю, підходить поліцейський і каже: «не можна фото такі показувати, це погано, ви травмуєте молодь».

А я думаю: «Сука, а кого ви виховати хочете? Це прямо зараз відбувається у моїй країні!»

І паралельно проросійський мітинг, машини бібікають, несуться зі своїми всратими триколорами, з машин виглядають потворні пики, тикають «факи» і їх супроводжує поліція. Я розумію — демократія, свобода слова, ну але як? 

Як я всіх ненавиділа, як я хотіла додому!

Я рахувала дні, коли поїду. 

Dsc09826 ч.3.2

Ніхто з резиденції не вірив, що я хочу поїхати. Куратори пропонували житло, роботу, але я хотіла додому.

Пам’ятаю, як чувак з резиденції сказав: «не віддавай поки ключ, може передумаєш».

Але я поїхала додому.

Пам’ятаю, вішала якось джинси у шафу, дуже давно (де ця шафа?) і подумала «а де це дім?». 

Що це — дім, де це дім?

Де мій дім, якщо у мене донецька прописка, але хату ми продали?

Там інші люди тепер. 

Усюди.

Дім — там, де мій мужик. 

Там, де мої світлини.

Dsc09843 ч.3.3

Раніше я уникала близькості

Я була сама собі дім. Постійно мандрувала. У мене була подруга, така ж відбита, як я. Ми казали, що нам ніхто не потрібен. Можна покластися лише на себе. Ми з нею самі робили посуд. Чашки. Тарілки. Глечики. 

Посуд для дому, який нам не був потрібен. Але виявилося, що мені потрібен. 

Дуже. 

Бо дім дає сили. 

Дім нагадує про те, хто ти.

Цього разу у моїй тривожній валізці – світлини.

Я друкую нові, старі забрала у бабусі.

Ось вони. Усі до купи. Мамка у дитинстві кривляється, бабуся і дідусь, такі молоді, такі красиві, моя Ісландія,  донецька квартира, дідусева колекція фотоапаратів, піаніно і бібліотека.  

Це моє все.

Тому цього разу я не хотіла тікати з України, бо я ще ніколи не відчувала, що до чогось так причетна, для мене це було вкрай нове відчуття, не притаманне мені. 

Я завжди була Лєра-вітер, а тепер у мене є коріння — міцне, велетенське коріння.

І я танцюю.

На своїй землі.

 

Я – Валерія Копцева. З 16 років я почала викладати танці (познайомившись з ними в 15), з переїздом в Київ потрапила в шалений колообіг шоубізу – репетиції, нічні репетиції, зйомки, сцена та майстер-класи. 

Люблю танцювати і годувати людей. Бо це один з засобів передати любов та турботу. Це привід об’єднати. Це першочергова життєва необхідність, це був мій спосіб бути причетною під час війни. По 1500 порцій в день на волонтерській кухні — для ЗСУ, Червоного хреста, ВПО, безхатьків і одиноких людей похилого віку.

Текст: Ірина Фінгерова 
Фото: Віра Думке 

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

Проект «Gemeinsam Heimatlos» від організації Plattform Dresden e.V здійснюється за підтримки: «Landeshauptstadt Dresden, Amt für Kultur und Denkmalschutz» und Ostsächsische Sparkasse Dresden. 

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Коментарі