«Базу отримують залізобетонну!». Як учитель початкових класів у Берегові вже 36 років вчить угорських дітей української мови

З 1990 року Іван Федорович Караман працює вчителем початкових класів у Берегівській гімназії (колишній школі №1, а тепер ліцеї імені Федора Потушняка). Сам він родом із Верховини, свого часу вчився в Івано-Франківську, а згодом доля закинула його в Берегове – місто з особливим мовним ландшафтом. Одружився, отримав місце вчителя початкових класів. З того часу за роки практики він випустив десять наборів і навчив української мови десятки дітей з угорськомовних родин.

Про специфіку роботи з першачками, які приходять до школи без знання української, мовні лайфхаки та менталітет Іван Федорович розповів в інтерв’ю для Infopost.

«Джекпот» у початковій ланці

— Це був вибір іти не в угорськомовну школу, а в угорськомовне місто. Навчався я у Франківську, у 1984 році поступив, за комуністів ще важко було. Потім знайшов місце в першій школі у Береговому. І так усе: рік-два, рік-два… І ось уже за рік — пенсія. Тепер мені 59.

Його спеціалізація — початкова ланка. 

— Я вчитель перших-четвертих класів. Тобто я веду в них абсолютно всі предмети, у мене «джекпот». І саме до мене приходять діти, які взагалі не знають української. Очевидно, батьки їх віддають саме для того, щоб вони всього навчилися з нуля.

Діти-перекладачі для однокласників

Коли вперше приходить така дитина — це дуже важко, зізнається Іван Караман. І для дитини, і для вчителя, також.

— Уявіть: вона потрапляє в абсолютно незнайоме середовище, де звучить незрозуміла для неї мова. Вдома вона росла з бабусею, бо батьки на роботі, а бабка взагалі не знає української. Навіть, якщо батьки приходять і знають українську мову, все ж розмовляють угорською — бо так звикли. Садочок у цієї дитини також був угорський. Тобто до школи дитина мови взагалі не чула і не знала. Звісно, що їй дуже важко! 

Але все це змінює середовище у перші ж місяці.

— Це адаптація. Вона дуже багато важить і я роблю все, аби ця адаптація пройшла вдало для всіх. Дивлюся в класі, хто з ким сідає, хто як здружується. Звісно, угорці горнуться до угорців, але так не піде – бо тоді ця дитина так і не перейде на українську в школі та далі нічого не розумітиме. Я тоді що роблю? Кажу: «Ану, дорогенькі мої, хто знає гарно по-угорськи розмовляти?». Хтось піднімає руку. Я кажу: «Ти сядь із ним, а ти — з тою. Якщо хтось не буде чогось розуміти – ти будеш у нього перекладачем».

Тут головне — не тиснути

Цікаво, що сам Іван Федорович угорською не володіє. Хіба на розмовному рівні, який дозволяє зрозуміти одне одного. 

— Якщо треба пояснити прості речі, наприклад, «скільки яблук» то я ще можу сам це сказати. Коли діти до мене звертаються, я по жестах чи окремих словах розумію, чого дитина хоче. Але пояснити щось складніше угорською не можу, тому угорськомовні діти-помічники, які водночас розуміють й українську, мене й самого дуже виручають.

На цю адаптацію угорських дітей в українському середовищі, каже Іван Федорович, зазвичай йдуть перші два місяці в школі. 

— Тут головне — не тиснути. Все треба перетворити на гру. І вже до Нового року стає легше. Ще в мене не бувало такого, аби хтось перевівся з мого класу чи з цієї школи через мовний бар’єр. Його долають усі!

Багато практики — і діти перелаштовуються

Іван Федорович розказує, що в першому класі, коли йде вивчення літер, діти вчать заодно й слова, далі потроху починають читати.

— Читаємо слова і на ходу пояснюємо значення. Щоразу прошу: «Переклади на угорську». Під кінець першого класу дитина вже все розуміє, але думку формулює важко. Може  складати прості речення — на два-три слова. Я за це дуже хвалю. У другому класі спілкування вже йде впевненіше, вони починають добре формулювати думки українською, — каже вчитель.

Також він слідкує за тим, аби на перервах діти спілкувалися українською.

— Бачу, що на перерві діти розмовляють між собою по-угорськи. Підходжу, кажу: «Ніколь, він вже трошки розуміє, ти йому говори по-українськи. Він що не буде розуміти, то тебе перепитає по-угорськи, але ти з ним говори по-українськи». Це працює. І діти згодом перелаштовуються. 

Єдине що зараз не подобається вчителю — що діти між собою на перервах говорять російською. Це все вплив контенту із ТікТоку та мультиків — тому за російську вчитель робить зауваження. Її, каже, в коридорах побільшало з часу, як до Берегова переїхали жителі східних та центральних регіонів після повномасштабного вторгнення. 

Угорці, увага: літера «г» — «гуска»!

У практичній українізації в школі бувають і цікаві моменти. 

— Якось мав казус із одним хлопчиком. Це було в його перші дні у школі, коли він іще геть зовсім нічого не розумів. Я сказав, що урок закінчився і діти можуть вийти з класу погуляти на подвір’я – і махнув для певності рукою в напрямку дверей. Хлопчина зрозумів, що можна йти додому. Взяв портфелик і пішов собі. Інші діти прибігли мене перепитати, чи і їм вже теж можна додому — так ми потім всі разом за ним бігли наздоганяти, — сміється, пригадуючи Іван Федорович.

Після того, каже Іван Федорович, руками став менше махати: краще надто не жестикулювати. 

Також буває, що діти не можуть запам’ятати як мене звуть. Якось перевіряв написане, підходив до кожного — а хлопчик, угорець, з третього ряду із нетерпінням тягне руку та підкликає мене: «Дядя, дядя!» — смішно мені було, кажу, мов, чекай, дитино мила, зараз до всіх і до тебе дійду. Ще тоді посміявся, що добре у мене ім’я та по-батькові просте, бо колегу Оксану Золтанівну називають «Золотанівною» діти, — каже вчитель.

Читай також 👇
Андраш Рац. Угорщина — Україна: від конфлікту до захисту меншин як мети

Іще, розказує він, в угорців є деякі проблеми із літерами «х» та «г» (через те, що в угорській мові нема відповідників — ред.), тому під час диктантів вчитель звертає на це окрему увагу: 

— Є певна специфіка. Наприклад, угорці часто плутають звуки [г] та [х] — у їхній мові такого розрізнення немає. Коли пишемо словниковий диктант, я їм завжди підказую асоціаціями: якщо треба написати слово хата, то пишемо «х». Якщо наприклад, диктую «ґазда вийшов на город», то акцентую: літера «Г», гуска! Діти завжди сміються з таких жартів, але це їм допомагає вчасно зорієнтуватися, — ділиться досвідом вчитель.

Був час, каже Іван Федорович, десь у 2000-х роках, коли в класах на 32–36 учнів у нього було до десяти угорських дітей — тобто, майже третина класу. 

— Тоді в Берегові була така загальноміська практика: угорські сім’ї віддавали дітей в українські класи, щоб ті навчилися розмовляти українською, а вже після четвертого класу могли забрати в угорську школу чи вивезти на навчання в Угорщину. Зараз усе змінилося. У моєму теперішньому першому класі всього 20 людей, і серед них лише троє угорців. Багато хто виїхав через війну, щоб зберегти сім’ї — це не секрет, що в Берегові угорців залишилося дуже мало, — говорить Іван Караман. 

Щоденники і «домашка» мають бути!

Іван Федорович з тих учителів, хто попри реформу НУШ притримується старих перевірених правил та методів роботи з дітьми. Наприклад, у нього в класі заводять щоденники. І домашки виконують. 

— Домашні завдання даю тільки за узгодженням із батьками. Одразу попереджаю про це на зборах: багато писати не задаватиму, три рядочки максимум. Перший рядок – буква (наприклад, «Р»), другий — склад («Ар» або «Ра»), третій — просте речення: «Рома рахував». Попереджаю, що якщо батьки прийшли пізно з роботи і раптом не встигли посидіти з дитиною та зробити, я не сваритимуся. І їх прошу дітей не сварити. Наголошую: «Не заставляйте дитину плакати і робити через силу, бо відіб’єте охоту до навчання!». Натомість у класі за гарну роботу я їм завжди малюю зірочки або пишу «Чудово!».

Між «цурям» та «праскою»

Іван Федорович каже, що на вивчення мови має вплив і місцевий закарпатський діалект. 

— Діти ж вдома спілкуються діалектом, тому часом бувають цікаві історії. Наприклад, коли ми закінчуємо букварний період, починаємо розбирати теми про побут, магазини. Говоримо, що тут продають. Кажуть: овочі, фрукти, цуря. Виправляю: не цуря, а одяг. «А так моя бабка каже!». Кажу: «То добре, але то по-нашому, але літературною українською мовою це — «одяг». 

Є і багато русизмів зараз. Наприклад, ніхто не вживає слова праска. Навіть «біглязь» не кажуть, а «утюг». Те ж саме — полетів «самальот», а не літак. Виправляю, пояснюю. Це моя робота. 

Потрібна угорцям українська мова?

— Чи правда, що угорцям взагалі не потрібна українська мова? —питаюсь думки Івана Федоровича.

— Це стереотип. Так, не усім не потрібна. Якщо працювати десь на будівництві — може, й не потрібна. Але ті, хто думає наперед про майбутнє своїх дітей, хто прагне, щоб вони здобули вищу освіту, ті розуміють її цінність. Багато хто з місцевих угорців каже прямо: «Нас в Угорщині не чекають. Ми туди приїжджаємо — і ми там у гостях. Нам кажуть: «О, рускіє». Тут, на Закарпатті, вони вдома, а там вони — орос-мадяр (так називають українських угорців — прим.ред).

Зараз, починаючи з 2017 року, коли пішли мовні закони, сприйняття державної мови змінилося. Я вважаю, що це дуже потрібно для національних меншин. Якщо ти пов’язуєш своє життя з цією країною, ти зобов’язаний знати державну мову. Куди без неї піде дитина? Який розвиток вона буде мати? Без мови ти можеш працювати лише на низькооплачуваній роботі, далі тебе ніде не візьмуть.

Читай також 👇
Прогнозувати дати вступу до ЄС — хибний шлях: Чілла Фединець про євроінтеграцію України

Дівчина чи хлопець, які з дитинства знають дві мови — українську та угорську, — мають величезну перевагу і набагато ширший спектр можливостей для росту, кар’єри тут вдома. Ба більше, у нас у міськраді навіть доплачують за знання іноземної (угорської) мови. Це чудовий бонус — ти вільно спілкуєшся і так, і так.

Іван Федорович каже, що його найбільша гордість — коли діти, які прийшли до нього в перший клас без знання жодного українського слова, випускаються і з часом говорять абсолютно без акценту. 

Ми це перевіряємо на ділі: в кав’ярні, де спілкуємося для інтерв’ю, власниця була ученицею Івана Карамана, і її діти теж у нього навчалися. Жінка пригощає вчителя лимонадом, питає, як справи в школі, які тепер діти. Вона розмовляє з Іваном Федоровичем українською. 

— Я дуже гордий, — каже вчитель, — коли зустрічаю своїх колишніх учнів, які стали успішними. Хай десь у них в реченні проскочить якесь одне слово чи вони наголос не туди поставлять, але базу вони отримали залізобетонну. Це велика праця, але вона того варта, — задоволено каже вчитель.

Тетяна Когутич, Берегово
спеціально для Infopost.media

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».