Важче, ніж за кордон: поїздка з Одеси в райцентр Болград

Ця поїздка за 242 кілометри від Одеси з одного боку вабила, бо вже майже три роки не була в тих краях, які люблю, та й цікаво було подивитися: як це Міжнародний кінофестиваль у райцентрі. З іншого — лякала, бо численні історії про кількагодинне стояння в черзі на блокпостах не додавали ентузіазму. Тим більше, що знайти водійку з авто, аби уникнути зайвих незручностей при зустрічі з представниками ТЦК та СП, так і не вдалося. 

Проте цікавість таки перемогла й обставини склалися якнайкраще: Суспільне виділило авто з водієм, за що їм величезна подяка, і ми домовилися виїжджати якнайраніше, щоб до опівдня  точно дістатися Болграда і встигнути взяти участь у круглому столі. 

Ніч, на диво, була спокійна — без тривоги. Сонце того дня сходило дуже незвично красиво: перше яскраво помаранчеве проміння рясно відблискувало у вікнах багатоповерхівок, ба навіть стіни були ніби залляті оранжевою фарбою. Небо після кількох похмурих днів було неочікувано ясне й глибокого блакитного кольору, без жодної хмаринки. Тож на якусь мить навіть можна було забути про війну: жодної зруйнованої будівлі на нашому шляху не траплялося, жодного сталевого їжака чи захисних споруд із мішків з піском, красиві люди поспішали у своїх ранкових понеділкових клопотах по чистому, вимитому дощами місту, море манило своєю дзеркальною поверхнею і дивним винноколірним (як за Гомером) відтінком води.

Але наше авто, попри ранній час, неочікувано змушене було зупинитися вже в місті. Тут на одній із найбільших вулиць розгорнули тимчасовий блокпост,  численні військові зупиняли всі автівки, які рухалися в обидва боки. І хоч все було чітко організовано й перевірка тривала недовго — ілюзію мирності було зруйновано. 

Далі ми проїжджали й інші, але вже очікувані стаціонарні блокпости і всі «проходили» досить швидко. Наш водій кілька разів перепитував чи взяли ми з собою журналістські посвідчення, точнісінько як і я перед поїздкою уточнювала в організаторів чи все в порядку з документами у водія. Бо нам таки треба доїхати не просто на кінофестиваль, який триватиме тиждень, а саме на дискусію про культурну спадщину національних меншин. 

Уже десь за Маяками перед пунктом контролю (перед Паланкою) водій наполегливо попросив приготувати документи, які б підтверджували, що ми дійсно журналісти. Бо напередодні він також возив у Бессарабію наших колег, які  після сильних нічних обстрілів поспішали зафіксувати руйнування. Саме завдяки журналістським посвідченням вони змогли швидше проїхати і не стояли в кілометровому заторі.

Уся ця ситуація насправді сильно напружує, завдає багато шкоди регіону, і є, м’яко кажучи, дивною та неправильною. Усе розумію, триває війна, безпекові заходи, звісно ж, необхідні. Але ми зараз говоримо про те, що люди не можуть спокійно поїхати навіть не за кордон, а фактично просто в інший кінець області. Уникають цих пунктів пропуску й чоловіки, у котрих з документами все гаразд. Ба більше, скаржилися навіть військові, які були у відпустці, що не змогли проїхати цей шматок дороги, аби порибалити на улюбленому місці. Не доїхали через це до Міжнародного кінофестивалю і численні гості, режисери фільмів, актори, і навіть деякі організатори. На місці працювала команда, яка складалася винятково з жінок: фотографиня, операторка, есемемниця тощо.

Нагадаю, що за укладеною угодою Україна подарувала Молдові 480 метрів узбережжя Дунаю задля того, щоб отримати земельну ділянку, на якій знаходиться семикілометровий  (7, 77 км) шматок дороги Одеса – Рені, що проходить територією Молдови поблизу села Паланка Штефан-Водського району. На подарованому шматку узбережжя Молдова побудувала свій єдиний порт Джурджулешти. Проте насправді наразі маємо лише дозвіл на те, щоб транзитом проїжджати цей шматок дороги, землі з обох боків якої належать Молдові. Звісно, що в умовах, коли ухилянти хочуть незаконно перетнути кордон, зробити це саме на цій частині дороги найлегше. З цим і пов’язані безпрецедентні засоби безпеки з боку прикордонників і небажання пропускати чоловіків призивного віку.  

Та коли ми під’їхали майже впритул до контрольно-пропускного пункту, то побачили перед собою лише 6 авто і 1 маршрутку, які перевіряли. Деякі авто долали цей шматок, навіть не зупиняючись, а тільки пригальмовуючи біля шлагбаума. Нас теж попросили з’їхати з дороги правіше й досить швидко перевірили, точніше — перевірили водія і багажник, а наші з колегою документи й речі навіть не дивилися. Тож ми попрямували далі. 

На диво, не побачила я і великої кількості покинутих на узбіччі авто, на тому шматку дороги, де землі з обох боків належать Молдові і є такими бажаним для втікачів з країни. На всьому проміжку нарахували тільки 4 автівки. Водій знову поділився своїм досвідом і розказав, що авто постійно прибирають, і що зазвичай вони стоять відчинені, часто навіть з ключами в замку. Він їздить сюди часто, і одного разу, попри відповідні документи, які дозволяють йому безперешкодно долати цей шлях, його теж запідозрили в тому, що може втекти. Також розповідав, як повертали чоловіка, який віз сина-інваліда назад в Одесу, бо документи не були належно оформлені. Каже, що вгадати, коли краще їхати, аби уникнути заторів, не реально. Бо вчора затор був і в один, і в інший бік.  

Читай також 👇
Розірвати коло: чому на Одещині відмовляються помічати фестиваль ОКО?

Уздовж усієї частини дороги, що фактично на молдовській території, стояли наші прикордонники, чого раніше ніколи не бачила. Тому навіть складно уявити, що хтось може зупинити авто (що заборонено в принципі) і встигнути втекти,  щоб при цьому їх не побачили наші військові. Але за даними прикордонників це, на жаль, траплялося досить часто. 

До речі, раніше мобільний оператор вітав з перетином кордону, цього разу такі повідомлення не надходили. 

Як тільки ми проїжджаємо ці «чужі» кілометри й знову в’їжджаємо на свою землю, таке враження, що починається інша кліматична зона. За вікном зовсім інші ландшафт і краєвиди, більше простору, у селах інакші хати, паркани, інші квіти біля обійсть — якоїсь неймовірної краси канни красуються, і не тільки звичні червоні, а й жовті і оранжеві, які бачила вперше. Навіть птахи літають такі, яких в Одесі й поблизу міста не побачиш. Чим далі ми їдемо, тим частіше трапляються десятки й сотні овець, які самостійно пасуться на вигорівшому пасовищі (принаймні вівчаря не бачила жодного разу). Подих осені тут, попри високу для вересня температуру, значно відчутніший. Кольорова гама дерев барвистіша. Повітря напружене — аж бринить. Одразу згадуються улюблені рядки з поезії Осоки:

Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.

Пливла немов уже четвертий день –

Тримала весла пальцями ослаблими,

Всміхалася, мовчала, нітелень…

Проїжджаємо і повз сільські кладовища, навіть на дорогу через дерева видно прапори, що тріпотять своїми полотнищами. Трапляються і плакати з портретами героїв у зовсім неочікуваних місцях. 

Ми незчулися, як під’їхали до Болграда. Щоправда, коли нас зупинили на черговому блокпосту, то я навіть одразу і не збагнула, що ми вже майже на місці, бо величезна фура перекрила собою не меншу стелу з написом, яку я очікувала побачити. У нас поцікавилися, куди ми прямуємо, почувши, що на кінофестиваль, одразу пропустили і побажали гарного перегляду фільмів.

На в’їзді в місто нас вітав величезний банер кольору фуксії, на якому були вже такі впізнавані стильні символи цьогорічного фестивалю: Шевченко і  Ботев.  По місту також було багато розклеєно афіш і наліпок. Попри ранок понеділка тут панувала святкова, навіть урочиста атмосфера.

Напередодні відбулося святкове відкриття з зірковими гостями й чепурними місцевими.  Місцем перетину були не тільки зали, де показували фільми, а й місцева кав’ярня, де снідали і гості, і господарі. З деким місцеві фотографувалися прямо там за столами. Це дійсно все було не схоже на жоден кінофестиваль, який відвідувала досі. Більше нагадувало чи не храмове свято в моєму ж райцентрі, куди в цей день з’їжджаються звідусіль, а господарі радо всіх приймають і частують. А де ж про фільми, виникне у вас резонне запитання.  

Фільми будуть лише згодом, а тоді ми поспішали на дискусію «Культурна спадщина національних меншин — цінний ресурс культурної дипломатії», яка символічно відбувалася у сучасному місцевому РАЦСі. Засновниця фестивалю Тетяна Станєва з’являється тут у чудовому настрої, щоб поєднати й одружити між собою представників одразу  кількох культур задля щасливого спільного проживання. І після офіційної частини, перед фільмами, звісно ж, були танці.  

А тим, хто досі наважується їхати чи ні на кінофестиваль ОКО, що проходить у Болграді, щиро раджу не зволікати, адже тиждень промайнув швидко і на носі вже закриття. Швидке подолання 7,77 км чужої землі не гарантую, але на вас чекає наша чудова й гостинна Бессарабія з її полікультурним колоритом. Ну, і прекрасна тепла осінь на березі найбільшого озера Ялпуг.

Світлана Бондар, Одеса – Болград – Одеса
вересень 2024 року

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».